WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Василь Кучабський (біографічний нарис, оцінка української революції 1917-1921 років і більшовизму) - Реферат

Василь Кучабський (біографічний нарис, оцінка української революції 1917-1921 років і більшовизму) - Реферат

утворенні ж української держави ті ж імпульси, що відштовхували аристократію від українства, "сприяли б її політичному, а згодом і національному зукраїнщенню".
Незважаючи на поміркованість, навіть жертовність західноукраїнського громадянства, неприйняття їм анархізму і радикалізму, яке могло стати основою для будівництва держави, слабкість "механічного" парламентаризму і низький рівень самосвідомості інтелігенції гальмували процес консолідації державотворчих сил ЗУНР і служили сприятливим грунтом для зрушення у двух фатальних напрямках - націоналізм і більшовизація.
Окремо дослідник розглядав розвій державотворчих змагань на Наддніпрянській Україні. Характеризуючи українську інтелігенцію, що творила основні кадри так званого свідомого українства, вчений зазначав, що в ролі будівничого української держави вона себе уявити не могла. Слова універсалу "від нині самі будемо творити наше життя" не відповідали реальним можливостям українства. Вони швидше означали гучне гасло, незвичайний порив ентузіазму української громадськості, яка на перших порах беззастережно визнавала Центральну Раду національним урядом . Творити своє життя власними силами, спираючись не лише на моральний авторитет, сформований мітинговими настроями, а й на авторитет державної влади - це був єдино правильний шлях для Центральної Ради.
Основними причинами поразки національної держави у формі народної республіки В.Кучабський вважав домінування у політичній думці України ідеї української автономії у складі демократичної Росії та ідеї соціалістичної революції. Саме завдяки домінуванню цих ідей у свідомості української народної інтелігенції, що виконувала роль політичного керівника у Центральній Раді, не вдалося організувати армію, державний апарат, провести соціально-економічні реформи, сконсолідувати соціальні верхи і соціальні низи навколо національної ідеї.
За оцінкою В.Кучабського, П.Скоропадський не був тим будівничим держави, який розумів та любив свій народ. Усі його помисли спрямовувалися не на творення великої нації, не на політичну і військову діяльність задля розбудови держави, а на закріплення особистої посади. Гетьманат не був міцною формою українського державного існування, він лише був ареною сутички двох протилежних сил - всеросійської реакції та східноукраїнської революційної демократії. Проміжні позиції займали надзвичайно слабкі консерватори, які мали українські переконання, і помірковані демократи. Вони чесно підтримували гетьманський лад і були готові заради нього йти на жертви, проте достатнім політичним впливом не володіли. Справжнім господарем ситуації в Україні було німецьке військове командування.
Проте, аналізуючи дії гетьманського уряду, дослідник знаходить ряд позитивних факторів. Саму його появу виправдала повна нездатність Центральної Ради створити демократичну українську державу, коли збереження старого, успадкованого від імперії ладу могло дати можливість вистояти у зовнішніх війнах. Доцільними В. Кучабський визнав заходи гетьманського уряду щодо концентрації основних зусиль на державних і військово - політичних питаннях, на противагу культурним і соціальним. Втім, усі позитивні заходи гетьманської влади підважувалися її серйозним внутрішнім протиріччям: контреволюційні сили, що переважали в ній, стояли на грунті відновлення всеросійської держави і свідомо саботували справу державної суверенності України
Василь кучабський так окреслює головну трагедію українських деожавних змагань: усі спроби створення української держави на Наддніпрянщині були приречені на поразку, оскільки контрреволюція володіла політичною культурою, вмінням організовувати, багатовіковим військовим і політичним досвідом при відсутності українського патріотизму, українська ж демократія була "вся наповнена патріотизмом", але не мала політичної культури і мінімального досвіду. Як наслідок демократія, яка не уявляла іншої України, крім демократичної і соціалістичної, стала в опозицію до гетьмана. Головну провину В. Кучабський покладає на демократію, якій слід було, "маючи в своїх руках грунт народної стихії", добитися розумного компромісу, а не сліпо жадати повної влади: "І тут замикається зачарований, безвихідний круг гетьманщини: без зукраїнщення державної машинерії гетьманщина не могла б мати за собою народу, народної стихії - а це зукраїнщення було навіть при найліпшій волі гетьманщини неможливе, бо демократичному українству просто не вистачало на це відповідно кваліфікованого, здатного загалу людей".
Позитивною стороною монархічно -гетьманської держави В.Кучабський вважав її військові традиції, зокрема традиції її російського офіцерського корпусу, що на думку дослідника був носієм значного державнотворчого потенціалу. Ці міркування В. Кучабський висловлював, характерізуючи політику С. Петлюри. Він вважав, що Петлюра не був визначним політичним або військовим діячем, йому бракувало розуміння природи держави і духовної та інтелектуальної підготовки для служби державі. "Він уявляв собі армію виключно як механічне з'єднання сил, не розумів суті регулярної армії, як організму, просякнутого однією силою. Він не усвідомлював собі навіть, що військо надається тим більше до модерного державного будівництва, чим твердішою є його дисципліна, що в військових справах, що в військових справах, то й в добрім трактуванні цивільного населення, і чим сильніше є його почуття честі."
Значне місце в науковій спадщині В.Кучабського посідає аналіз боротьби національно-патріотичних сил за українську державність у період Директорії. Дослідник зазначав, що саме в той час, коли у Львові спалахнула польсько-західноукраїнська війна, на сході України партії соціал-демократичної орієнтації при підтримці Січових стрільців вирішили повалити уряд П.Скоропадського. Найбільша суперечність цієї події полягала в тому, що в тріумфальному поході по Софіївській площі на честь перемоги Директорії крокували не тільки військові частини Української Народної Республіки, які у нерівній борні з честю захищали незалежну Україну, не тільки загони Січових стрільців, що виявили зразки соборницького лицарства, а й Таращанська дивізія - організоване втілення царголоти, що незабаром знов увійде в Київ, але вже під червоним прапором окупанта.
Політику Директорії Василь Кучабський розглядає якпотану настроям селянства і робітництва, яке більше опікувалося соціальними питаннями, ніж долею самостійної української держави, звідси і уявлення її лідерів про майбутню Українську державу як про соціальну благодать. Деякий час авторитет Директорії тримався на тому, що вона очолювала боротьбу проти російської контрреволюції, але це тривало недовго. Директорія виявилася неспроможною управляти українським суспільством: не зуміла організувати ефективного державного апарату, не спинила отаманщину, не створила боєздатної армії, не розв'язала аграрного питання. Державна влада не мала твердої позиції щодо вирішення будь-яких внутрішніх і зовнішньополітичних проблем. Втративши соціальну базу, вона балансувала між селянськими масами, більшовиками й Антантою, використовуючи при цьому популістські гасла.
Внаслідок слабкості національно - політичного розвитку громадянства Наддніпрянщини, ані контреволюційні сили, що гуртувалися навколо гетьмана, ані ворожий їм демократичний табір, представлений Центральною Радою і Директорією, не мали у своїх власних організаціях компонентів, яких би вистачило для створення самостійної української держави. Через це крах усіх трьох спроб заснувати українську державу, на думку В. Кучабського, був історично закономірним. Єдиним позитивним наслідком катастрофи 1917 -1920 рр. для українців дослідник називає щасливу випадковість, яка відкинула Галичину до польської держави і захистила від безпосереднього
Loading...

 
 

Цікаве