WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна - Реферат

Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна - Реферат

Христа. Відповідно, людський вибір чи бажання, само по собі, не може заступити божественного акту рукопокладення (висвячення). Більшість українських інтелектуалів потрактували православне віровчення інструментально, посилаючись на досвід інших країн, де автокефальні церкви початково теж були неканонічні.
В.Заїкин був справді самотньою постаттю серед української еліти, виступаючи за дотримання канонів й стверджуючи принципову вищість церковного над мирським. Історик неодноразово наголошував: "для кожної справді релігійної людини Церква є найвищою вартістю в нашім життю…і тому, як би високо ми не поставляли справ національних і державних, не повинні ми однак забувати. що й національні та державні справи це все-ж таки справи земні…, яких навіть і порівнювати не можна зі справами Церкви, котра єднає нас із вічністю…і тому жадна справді віруюча людина, жаден христіянин не може погодитися, щоби Церква була знаряддям для національних, державних чи яких-небудь інших цілей…, рівнозначне з поневоленням душі плоттю".
Для В.Заїкина істотним було питання: Яким має бути історик Церкви у секуляризованому науковому просторі? Чи так: Як бути істориком Церкви у секуляризованому науковому просторі? На думку В. Заїкина, дослідники, "які обмежуються зовнішньою стороною церковного життя й виявляють цілковите незрозуміння духа Церкви, її основної природи, її завдань" не є істориками церкви, а нагадують "глухого від народження, що пише історію музики" і часто змагають до пониження найсвітліших постатей церковної історії.
В. Заїкин чи не єдиний в українському інтелектуальному просторі виразно протистояв концепції, що її умовно назвемо "концепція специфіки українського православ'я". Сам історик виводив її з народницької тези, що національною ознакою українців є вільна стихія, індивідуалізм, нахил до необмежаної свободи й ультрадемократичного ладу, на противагу до колективізму, схиляння перед вищою владою росіян (вперше концепція подана у "Двох руських народостях" М.Костомарова). Цей схематичний образ двох національних ментальностей був спроектований і на церковну історію. Певні його елементи наявні у публікаціях В.Антоновича, розвинені в О.Левицького і Г.Маркевича, концептуалізовані як програма церковних реформ у текстах О.Лотоцького, А.Річицького, І.Огієнка. Узагальнюючи їхні тези, В. Заїкин віокремлює три специфічні риси українського православ'я, властиві йому на думку вказаних авторів (які, водночас, є й головними відмінностями від православ'я російського):
широта й визначна участь світських людей (мирян) у керуванні Церквою,
соборноправність (тобто, очолення Церкви собором з участю не лише єпископів, але й мирян).
виборність духовних осіб (від митрополита до дяка), як вияв "церковного демократизму")
В.Заїкин присвятив окрему книжку - найбільшу за обсягом свою публікацію (162 сторінки) "Участие светской элиты в церковном управлении: Выборное право и "соборность" в Киевской митрополии в XVI - XVII вв." - верифікації поданих вище "питомих ознак" української церковної традиції. На підставі аналізу джерел і історичної традиції історик твердить, що право вибору духовенства мирянами розвинулося саме в російській церкві, що підтвердив, зокрема, Стоглавий Собор 1551 року. Натомість, на українських і білоруських землях панувало право землевласника на надання парафій і опіку над церквою. Цю традицію у своєрідний спосіб сприймає і міщанство, створюючи братства. Що ж стосується соборноправности, то вона постає як вплив із Заходу. Вперше миряни з'являються на соборах української церкви у XV ст, більшу участь беруть у них лише від кінця XVI ст. починаючи, саме в часи найбільшого занепаду української церкви. Спеціальну увагу В.Заїкин приділяє боротьбі ієрархії із ставропігією братств й участю мирян у церковному управлінні, успішним завершенням й уособленням якої є постать Петра Могили, "рятівна" реформа якого "вивела (Церкву) зі стану занепаду, хаосу й навіть деякого ухилу в бік протестантизму й сприяла її всебічному відродженню".
Цікаво, що рецензенти, відзначаючи високий фаховий рівень й переконливість висновків В.Заїкина, пов'язали появу книжки із проектованим собором Православної церкви Польщі з метою її реформ саме на засадах "соборноправности" з участю мирян й розцінювали публікацію як прояв настроїв певних кіл, що виступали "проти тенденції зісвітчення управи Церкви".
При цьому його сучасники мали певну рацію - Вячеслав Заїкин дійсно не стояв осторонь сучасного йому життя православної церкви у міжвоєнній Польщі. Він письмово поборював суто ідеологічне протиставлення українського православ'я, "близького до Бога" російському, буцім-то "віддаленому від нього" й жалкував, що "суто земні цілі повністю поглинають український церковний рух".
У середині 1930-х років, коли вчений знову зближується із православними колами Польщі, тепер - у Західній Україні, він стає секретарем Ради Православної духовної місії у Східній Галичині, пише деякі антиунійні статті. Таким чином від співпраці із православними колами у Варшаві, він став найближчим співробітником українських греко-католицьких і російських католицьких кіл, потім - знову повернувся до православного середовища, але вже більш проросійського. Але з тим середовищем конфлікт спалахнув майже миттєво й вже 1936 року В. Заїкин пояснює причини своїх розходжень у виданій власним коштом брошурі "Защита православия или очередная большевистская провокация?", подаючи таку автохарактеристику: "Почавши близько 20 років тому свою скромну суспільну й літературно-наукову діяльність й відрізняючись непоступливістю, принциповістю і прямотою своїх основних поглядів, не бажаючи ніколи йти на компроміси, я вже не раз входив у різкі конфлікти із різними ідеологічними противниками", головними з яких були і є "більшовики і совєтофіли".
Свою співпрацю із католицькими колами історик пояснював на сторінках православної періодики тим, що намагався в католицьких періодичних виданнях "захищати православну церкву". Справді, В.Заїкин - один з найталановитіших авторів наукових католицьких видань, який знаходив нові сюжети і ракурси бачення важливих історіографічних проблем. У публікаціях з історії церкви в Київській Русі він доводив, що ставлення до римо-католиків у Давній Русі було толерантним, а сама православна церква ані у 1054-1055 рр., ані пізніше "офіційно не заявляла про своє відокремлення від Церкви Католицької". Також історик розвинув і спопуляризував тезу про князів Ізяслава Ярославича і його сина Ярополка як виразників "католицької ідеї - єдності Вселенської Церкви і поєднання зі Святим Римським Престолом".
Найцікавішою з публікацій, тематично присвячених католицизмові, єстаття В.Заїкина "З історії католицької ідеї в Східній Україні в середині ХІХ віку", в якій історик відзначає, що "офіційне російське православ'я доби Миколи І не могло зробитися світоглядом шукаючої правди й віри східно-української інтелігенції", але далі зауважує, що значна частина інтелігенції була "нездібна зрозуміти, що хиби в церковнім життю й хиби священослужителів не становлють хиб Церкви взагалі" й повторює свою наболілу тезу про неможливість піднесення земних (навіть національних) справ понад
Loading...

 
 

Цікаве