WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна - Реферат

Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна - Реферат

консервативними редакційними настановами. Втім, альянс з консервативною періодикою виявився неривалим - у 1935 році, Заїкин пориває і з "Дзвонами" й вияснює причини цього на шпальтах російської православної газети "Слово", де твердить про свій розрив із греко-католицькими колами після засідання редколегії "Дзвонів", на якому професор М.Чубатий буцім-то назвав православну ієрархію "гнилью", а самого Заїкина - "хамом з азійських степів" й далі: "Сліпий вимагав від мене вибачення перед Чубатим за той активний спосіб реагування на його образи, який я був змушений вжити, й не побачив необхідности у вибаченні з боку Чубатого за образу мені, моєї ієрархії й моєї тіснішої батьківщини - Східної України". Належить пам'ятати, що Заїкин пише це з розрахунку на визначену аудиторію газети, але не можна проіґнорувати і тої обставини, що варшавське українське "наддніпрянське" середовище істотно відрізнялося від львівського українського галицького середовища.
Впродовж 1934-1936 рр. Заїкин співпрацював із православними проросійськими колами, стає постійним дописувачем газети "Слово". А у 1937 році влаштовується науковим співробітником інституту соціальної ті економічної історії Львівського університету Яна Казиміра, плануючи нарешті написати кваліфікаційну роботу для здобуття наукового ступіня, якого він не мав. Але прихід радянських військ 1939 року звів нанівець усі плани, вже вкотре унеможлививши наукову нобілітацію історика.
За нових умов історик влаштовується викладачем російської мови до 15-ої середньої школи Львова, викладає цю ж мову у нововідкритій Львівській політехніці. Тоді ж він встановлює контакти із радянським середовищем у місті Лева.
22 березня 1940 р. Заїкина заарештували. Мотиви арешту досі видаються не дуже зрозумілими. Як припускає Омелян Пріцак, крім іншого, це могло бути пов'язане із його дружиною. Кілька років перед цим історик взяв шлюб із Ернестиною Олександрівною Подгоріцер, "некрасивою з лиця та ще із однією коротшою ногою", єврейкою, дуже інтелігентною людиною і цікавим співрозмовцем, яка спілкувалася лише польською мовою. За спогадами Омеляна Пріцака, вона була політично заанґажована до троцькістського руху, одним з осередків якого був тоді Львів. Поголос також пов'язував арешт Заїкина з його співпрацею з кількома розвідками.
Лише останнім часом завдяки Іванові Гватю, що звернувся в цій справі до СБУ, маємо відомости про подальшу долю Заїкина. 4 липня 1941 р. воєнний трибунал військ НКВД Київської області засудив його до розстрілу, а виконали вирок 27 липня 1941 р. в Чернігові.
За своїми науковими інтересами В. Заїкін тяжів до ідейної історії. Маючи ґрунтовні філософські, теологічні, літературні знання, він неодноразово заявляв про своє зацікавлення саме методологічними проблеми, з захопленням відгукується у листах про розвиток на Україні сходознавчої науки, появи спроб психо-історичних досліджень. Провадячи ідеолого-методологічну класифікацію сучасної йому української історичної науки, В.Заїкин відносить себе, разом із В. Липинським, Д. Олянчиним, С. Томашівським, І. Крип'якевичем. І. Кревецьким, Т. Кострубою, В. Кучабським до християнсько-консервативного напрямку, представники якого "змагають… до об'єктивного позитивізму, але в оцінці…, і в самім змалюванні, в їх працях виразно відбивається їх християнсько-консервативна ідеологія". Як характеристичні риси цієї ідеології історик вирізняє: критичне ставлення до ліберально-демократичних засад політичного ладу, визнання провідної ролі церкви в суспільно-політичному житті і шукання нових підстав організації суспільних відносин, "опертим на представництві й співпраці всіх кляс". Й далі принципово важливий акцент: найвищою вартістю й критерієм оцінки для християнсько-консерватичної ідеології, за В. Заїкиним, є релігія.
В.Заїкин є насамперед істориком церкви, хоча його перу також належать публікації з історії українського націогенезу, численні персонологічні розвідки, історіографічні огляди. Хоча більшість цих праць носить причинковий характер, їм не бракує глибини і сміливості думки. Навіть у популярному викладі для емігрантів-слухачів Вищих курсів українознавства, Заїкин не уникає історіографічних контраверсій, твердячи, приміром, що Запорізка Січ не була державою, а тільки організацією, подібною до держави. Завдяки таким власним рисам як критичність, нетерплячість до нефаховості та відкритість до полеміки В.Заїкин також став одним з найяскравіших рецензентів в українській історіографії, істориком, у доробкові якого рецензія та критична стаття є домінуючими формами наукової самореалізації.
Але наскрізною темою життєпису В. Заїкина є релігія, церковна історія, саме вони визначають автопрезентацію історика у його наукових текстах. Постійно посилаючись на релігійне виховання мами, що походила з православного священичого роду, В. Заїкин виразно маніфестує свою православну релігійність. Для української (особливо наддніпрянської) інтелектуальної традиції другої половини ХІХ - початку ХХ ст. така постава є радше винятковою. Опозиціонуючись до суспільно-політичної системи Російської імперії, інтелектуали з логічною закономірністю протиставляли себе і російській православній церкві, щільно поєднаної із державою. Звідси випливали "надії на штунду" Михайла Драгоманова, звернення до раннього допатристичного християнства Лесі Українки, виразні антихристиянські елементи у творах Агатангела Кримського, вільне, неортодоксальне розуміння православ'я Михайлом Грушевським, що навіть породили поголоси про протестантські ухили вченого. Водночас, українська традиція засвоїла інструментальний підхід до релігії, державний контроль й опіку над церквою, властиві Російській імперії на її схилі. Виявом цього стали перші роки української революції із характеристичною фразою Грушевського: "Обійдемося без попів!" й масовими реквізиціями православних монастирів. Поруч із зневагою до Церкви (виявом чого, наприклад, стало призначення єпископа-розстриги Миколи Безсонова головою Департамента ісповідань) як реакція на "темність" народних мас, знову ж у традиціях Російської імперії, церкву було вирішено використати для політичної мети, а саме розбудови української держави. Так виникають пропозиції вимагати від духовенства обов'язкової участи в національних святах як "пастирського обов'язку", ідея проголошення автокефалії і одержавлення православної церкви з метою зміни політичного спрямування ієрархії. Аналогічним чином мирські (політичні) міркування (але вже більшовицької влади) покликали згодом до життя УАПЦ Василя Липківського. Звісно, політика як найнаочніше уособлення мирського пронизує усю церковну історію, але вищенаведені факти важливі для зрозуміння чинників формування постави віруючої людини у конкретних історичних умовах - часах революції. При цьому належить пам'ятати, що українське національне почуття було нелегкоузгодити із реаліями проросійських настроїв церковної ієрархії. Відомо, що за православним віровченням, ієрархія апостольського преємства є надзвичайно важливою, адже забезпечує тривання церковного передання, що ґарантує передання благодатних дарів через святість ієрархії не як особисту святість священика, а як святість Церкви, святість
Loading...

 
 

Цікаве