WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна - Реферат

Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна - Реферат


Реферат на тему:
Історія, церква і консервативні цінності в науковій творчості Вячеслава Заїкіна
?
Народився Вячеслав Михайлович Заїкин у 1896 році в місті Вовчанську Харківської губернії у родині вчительки і правника. Його мати - Олександра Михайлівна Колосовська, що після швидкої смерті чоловіка у 1902 році присвятила себе вихованню сина, насамперед, як згадував Заїкин, вихованню "релігійного почуття і світогляду", справила величезний вплив на його розвиток, залишившись для нього на все життя найближчою і найважливішою людиною. Вячеслав закінчив Третю Харківську гімназію, і 1914 року вступає на юридичний факультет Харківського університету,одночасно навчаючись на історично-філологічному відділенні. Вже на еміграції В. Заїкин характеризував себе як учня М.О.Максимейка (що в свою чергу був учнем М.Ф. Владимирського -Буданова) та М.В.Клочкова (учня С.Ф. Платонова), зазначаючи: "я додержуюся схеми історії українського державного устрою й права Владимирського-Буданова й Максимейка, а не Грушевського або Липинського".
За студентських часів В.Заїкин виявив неабиякі наукові здібності, за праці "Невільництво в Московській державі XVI-XVII ст.", "Капітуляція в Туреччині", "Босфор та Дарданелли" він нагороджується золотою медаллю, двома преміями ім. Каченовського й двома почесними відзнаками.
На останні роки студентства В. Заїкина припали революційні події 1917-1918 рр. Пізніше, у квітні 1929 р., пишучи до О.Назарука, одного із прибічників гетьманського руху й бажаючи справити на адресата добре враження, він писав: "Коли для мене в'яжуться приємні спогади з 29.04.1918, то передовсім тому, що в сей день Україна справді визволилася від страшних небезпек, до яких вели її соціялісти всіх кольорів…я хочу передати свої тодішні враження й переживання весняні, великодневі, молодечі й безмежно-радісні. Мені було тоді 21 рік, я щойно скінчив (блискуче) Університет (за два тижні перед тим), а тут весна, Великодень і радісна вістка з Києва!" Так Заїкин "згадував" гетьманський переворот для Назарука, демонструючи зажди притаманне йому вміння підлаштуватися під вподобання адресату. В іншому листі історик зазначає, що 1917 року він приступив до написання "роману, котрого темою було зображення подій на Великій Україні підчас війни". Твір, який він автохарактеризував як "надзвичайно цікавий", розповідав історію світоглядної еволюції головного героя, який починав як націоналіст (послідовник Кляйста), але врешті приходив до християнського світобачення. Коли такий роман і існував, то прозріння головного гроя, поза сумнівами, є алюзією до світоглядного вибору самого В.Заїкина.
У 1918 році юнак закінчив Харківський університет з дипломом першого ступеня і був залишений як стипендіят при історично-філологічному відділенні для підготовки до професорського звання. Але 1920-го року разом з матір'ю він виїхав на Кубань, де після подання дисертації "Соединение Украины с Московским государством в 1654 г." і прочитання кількох пробних лекцій його обирають на катедру російської історії Донського Педагогічного інституту, а з 1921 р. (після подання праці "Сучасна криза історичної науки") він викладає у кількох вищих навчальних закладах регіону методологію і філософію історії.
У 1922 році Заїкин одержує запрошення на катедру історії української культури при Харківському ІНО, але того ж року, разом з матір'ю, нелегально перетинає польський кордон і опиняється у Варшаві. Мотиви і безпосередня реалізація виїзду Заїкина за кордон залишаються таємницею. Звісно, він міг побоюватися репресій через своє соціальне походження, хоча початок 1920-х років є радше часом відродження надій на вільний розвиток науки та академічну свободу. Підстав для політичної еміграції історик, наскільки знаємо, не мав.
Умови життя у Варшаві були тяжкі. Гонорарів за публікації історик майже не отримував, а через короткозорість і фізичну слабкість не міг працювати фізично. Восени 1923 року Заїкинові вдалося влаштуватися викладачем історій та російської мови у старших класах Варшавської російської гімназії, але ненадовго - Заїкин твердить, що вирішивши "при першій нагоді голосно зманіфестувати мої національні погляди" й зробивши це під "час промови "Пушкін як світовий поет", зазначивши, що Мазепа й Орлик були великими українськими патріотами", він втратив посаду в гімназії. Втім без роботи він надовго не залишився, у 1925 р. вступивши на катедру історії церкви на православному богословському факультеті Варшавського університету. Церковне керівництво сподівалося втримати російський характер цього закладу, уряд сподівався на полонізацію молодих священиків, але з 1926 року гору бере тенденція до українізації факультету. Саме тоді там починають працювати Іван Огієнко, Василь Біднов, Вячеслав Заїкин. Сам Заїкин писав, що замість викладання історії православних церков у слов'янських країнах та Румунії на богословському факультеті, він, мовляв, волів би працювати в сільській школі, а не у товаристві "москалів", які перетворили факультет на "помийну яму". Негативне сприйняття свого оточення значною мірою завдячувало численним неприхованим звинуваченням Заїкина українськими еміграційними колами в співпраці з різними спецслужбами.
Таких обвинувачень висувалося безліч, В. Заїкин невтомно їх спростовував, але з невеликим успіхом. Ґрунтом для поширення чуток була біографія історика та його нездатність (чи небажання) вписатися повністю в одну з соціально-національних ніш. Він залишався "чужим", підтримував стосунки в українському, і в польському, і в російському середовищах - середовищах, що їх більшість сучасників вважала антогоністичними. 1927 року поширилася інформація, ніби Заїкин був агентом ще царської поліції. Того ж року, у зв'язку з обранням історика дійсним членом Українського Наукового Інституту в Берліні, виринає поголос вже про німецьку розвідку. За кілька місяців Заїкин сам подає заяву про вихід з числа членів інституту й просить надіслати йому підтвердження, що таку заяву він дійсно склав, з приводу чого Дмитро Дорошенко, не розуміючи мотивів вчинку, писав В'ячеславові Липинському: "З приємністю задовільнив його просьбу, пам'ятаючи приказку: баба з возу - коням лехче".
Уже з середини 1920-х років В. Заїкин сподівався полишити Варшаву, розглядав так і незреалізовані варіянти переїзду до Праги і Вільнюса. Але найбажанішою перспективою для історика був Львів. У листі від 28 серпня 1928 р. до Осипа Назарука, члена редколегії греко-католицької газети "Нова Зоря", в якій Заїкин регулярно друкувався, історник писав: "Маю надію, що, дасть Бог, переберуся до Львова - Ви не матимите ніяких підстав бути незадоволеним з мене чи з моєї роботи. Людина я смирна й спокійна, без якихось там особливих претенсій".
Переїзд Вячеслава Заїкина із матір'ю до Львова спричинив нову хвилю припущень, несприятливих для репутації історика. Він входить у тісні контакти з греко-католицькими й гетьмансько-державницькими колами (замість православних і УНРівських у Варшаві) і стає постійним авторомгреко-католицьких і консервативно-державницьких "Нової Зорі", "Записок Чину св. Василія Великого", "Дзвонів", пишучі статті, що за змістом і стилем цілком узгоджувалися з
Loading...

 
 

Цікаве