WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського - Реферат

Gente Ruthenus natione Polonus – зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського - Реферат


Реферат на тему:
Gente Ruthenus natione Polonus - зміст і еволюція поняття у баченні В`ячеслава Липинського
?
Не заглиблюючись детальніше у плетиво цього Гордійового вузла (що у конкретному випадку не входить до мого завдання), мушу, однак, зробити два застереження, на які спиратимуся далі. По-перше, різновид свідомості типу Gente Ruthenus natione Polonus був не індивідуальним проявом якоїсь спеціально "зрадницької" чи "угодовської" позиції (такий штамп, наприклад, побутує в новітній українській історіографії), а цілком масовим явищем серед української шляхти поунійних поколінь, тобто орієнтовно з другого-третього десятиліть XVII ст. По-друге, стереотип "етнічного русина національного поляка" менш за все належить до дилем морального змісту, в основі його лежить соціальний компроміс територіально-національним патріотизмом (мова й віра предків, відданість "старовині", сентимент до рідних місць і ширше - до "нашої Русі") та патріотизмом політичним, зіпертим на приналежність до політичного організму - держави, якій шляхтич (незалежно від того, чи вона персоніфікувалася в особі володаря, чи виступала в новітній абстрактній іпостасі) був зобов'язаний служити вірою і правдою. А тепер погляньмо на ставлення до стереотипу Gente Ruthenus natione Polonus В. Липинського, вченого, котрий уперше в українській історіографії звернувся на теоретичному рівні до ролі правлячої еліти у житті суспільства. Остання, на його думку, покликана забезпечити законність і стабільність влади, утримуючи соціум від анархії й хаосу і виступаючи тим у жесті основної державотворчої (а отже - за Липинським - і національно творчої) сили, бо, як підкреслював учений, "бунти низів можуть валити держави, але з них ще ні одна нова держава в світі не постала" [1].
Згадуючи у передмові до "України на переломі" про розпочату ним роботу над "Історією України", рукопис якої згорів у Русалівських Чагарях, Липинський говорить, що мав задум писати її "по схемі, дещо відмінній від прийнятої досі нашою історіографією, і з більшою увагою не до сентиментально-опозиційних та безрозумно-деструктивних, а до мужніх та організаційних прояв історичного життя нашої нації" (1920 р.) [2]. Але і в концепційному баченні історичного процесу, і в зацитованій програмній фразі ми бачимо пізнього, зрілого Липинського. Чи ці самі акценти були властиві і його раннім творам, зокрема, відомій праці, написаній 1908, а виданій 1909 р. під назвою "Szlachta na Ukrainie. Udzia? jej w ?yciu narodu ukrai?skiego na tle jego dziej?w" (далі цитати з цієї книги подаю за машинописним перекладом з польської Юрія Косача). На мою думку - ні. При цьому характерно, що найпомітнішим є неспіввідносність акцентів, ба, навіть загальної тональності якраз у тлумаченні й використанні поняття Gente Ruthenus natione Polonus.
У "Шляхті на Україні" історична схема часового відрізку від Люблінської унії до початку Визвольної війни ще максимально зближена зі схемою народницької історіографії. Полонізаційний процес В. Липинський, слідом за М. Грушевським, визнає радше наслідком впливів польської шляхетської культури на Русь, ніж здобутками "польського плуга", тобто чисельним напливом етнічно польського елементу. Проникнення у свідомість української шляхти поняття про свою політичну інтегрованість до структур Речі Посполитої історик оцінює різко негативно як втрату національної самоідентифікації. "Український шляхтич, - говорить він, - наподоблюючись мовою і всією зовнішньою культурою до чужинецьких зайд, ставав для свого народу представником іншої, чужої культури, чужої національності; з місцевого громадянина, пов'язаного тисячами ниток із своєю землею "зем'янина" він спокволу ставав на тій своїй землі тільки колоністом" (с.15). Розклад, занепад і деморалізація - ось, за Липинським, супутники витворення стереотипу Gente Ruthenus natione Polonus. Про людей цього він говорить з підкресленою гидливістю: "оті всі gente Ruthenі natione Polonі від Вишневецьких та інших починаючи" (с.30). Улюбленця Галицької Русі Станіслава Оріховського-Роксолана тут же кваліфіковано як "до шпику костей поляшеного" (с.43), що особливо виопуклює полемічну загостреність авторських інвектив. Історик нарівно вважає ворогами українського народу і "чужих ляхів", і "своїх недоляшків", у котрих, як у Киселя, "козацькі кістки лядським м'ясом поросли" (с.48). Оці власне "недоляшки" і витворили, за Липинським, "специфічний тип шляхтича, отого Gente Ruthenus natione Polonus - українця з роду, а поляка за національністю", який так ніколи і не зміг стати "коронярем" (с.46), роздвоюючись між шляхетською культурою й державними традиціями Польщі, з одного боку, а регіональними інтересами й сентиментом до рідної України - з іншого.
У піднесено-патетичному фіналі "Шляхти на Україні", задумувалась як публіцистичний заклик до пробудження української свідомості серед правобережної спольщеної шляхти, автор ще раз підкреслює: "Мусимо вибирати" між польськістю і нашим [українським - Н.Я.] народом, бо ж "загибає без вороття той наш тип поляка gente Ruthenus, котрий для нової Польщі вже цілком непотрібний", і нехай "не роздвоєне польсько-українське, тільки єдине українське серце в грудях наших б'ється" (с.63-65).
Однак, проминаючи палкі заклики, стилістика яких цілком зрозуміла й виправдана, спробуймо подивитися, чи не суперечить Липинський-публіцист Липинському-історикові в одній і тій самій праці. У "Шляхті на Україні" він уперше малює портрети ( а швидше - шкіци до них) ряду "вірних синів українського народу", шляхтичів, які нібито складали противагу типові Gente Ruthenus natione Polonus. Ось найвиразніші фігури з-поміж них - Іван Виговський, Михайло Кричевський і Юрій Немирич. Ці видатні шляхтичі-русини дійсно прислужилися Україні і своїми справами, і ціною власного життя в добу Хмельниччини, тож Липинський-історик правомірно підносить їх до рангу взірця. Але Липинський-публіцист перешкодив собі зауважити очевидне: усі троє до спалаху Хмельниччини були класичними представниками типу "етнічного русина політичного поляка", визнаючи польську Річ Посполиту за свою політичну батьківщину і вірно служачи їй, а якщо врахувати пропольську орієнтацію Виговського й Немирича, - то не позбулися відчуття політичної спорідненості з Польщею і в розпал кривавої ворожнечі. У період між 1909 і 1912 рр., натхненний пропагандистською ідеєю створити галерею історичних портретів
Loading...

 
 

Цікаве