WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Українська діаспора в світі (західна і східна) - Реферат

Українська діаспора в світі (західна і східна) - Реферат

в Великобританії та зміцнили міжвоєнні громади у Франції, Бельгії, і Нідерландах.
З розселенням української еміграції з Німеччини й Австрії за океан пожвавилося все організоване життя української діаспори у Америці і Зхідні Європі. У 1948 р. постав Координаційний Осередок Українських Громадських Організацій в Європі; паралельно діяла Панамериканська Українська Конференція, що об'єднувала громад центраці Північної і Південої Америки. Після довшої підготови в листопаді 1967 р. на з'їзді в Нью-Йорку створено Світовий Конгрес Вільних Українців (СКВУ), який об'єднував всі крайові і міжкрайові українські централі. Хоч Секретаріат СКВУ був лише координуючою установою і бракував йому як фінансової бази, так і виконавчого апарату, проте його моральний авторитет як репрезентанта української діаспори незаперечний і визнаний колами руху опору на Україні. Разом з цим постав ряд інших організацій: молодіжних, жіночій, кооп., осв. й іншій. Вони оформили свої централі у маштабі всієї української діаспори, що сприяв координації дії та унапрямлюе громад життя для всіх українців поза комуністичних сферою впливу. Політична умови не сприявило налагодженню співпраці з організованим життям української меншостей у Східної Європі. У західному світі, між окремими країнами української діаспори існували культурні співпраця й обмін, не зважаючи на чималі віддалі й кошти. Головний такий обмін відбувався між Західною Європою й Північною Америкою.
Науковні установи гуртували українських науковців: НТШ, УВАН, УВУ, УКУ, Гарвардський і Канадський інстити українських студій. Бракував українському діаспорі відповідних педагочних центрів, центр. видавництва, спільної пресової трибуни й пресового бюра. Найсильнішою ланкою пов'язання українському діаспорі була Церква і релігійне життя. Заходи щодо організації оформлення єдиного ієрархічного проводу мали лише частковий успіх. Українській православній церкви перебували між собою (і то не всі) у молитовному зв'язку. Тільки Українська Православна Церква (УПЦ) в США і Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) в Європі, Південій Америці та Австралії дійшли єдности на початку 1970-х pp. Зусилля Української Католицької Церкви оформити спільно синодальне управління і патріархальний устрій натрапляли довгий час на труднощі; щойно 1980 р. синоди української католиської ієрархії були визнані Ватиканом. Українська євангелики-баптисти також оформили свій центральний орган - Всеукраїнський Євангельсько-баптистське Об'єднання.
Поряд з інституційним оформленням українська діаспора відбулося ідеологічна кристалізація, шукання концепцій щодо взаємин між українською діаспору й Україною, як і щодо власного обличчя і цілій українській спільноти за кордоном. Загально переважає погляд, що українська діаспора повинна становити моральну, національну і культурну єдність з Україною. Головна мета політичної еміграції стала програмою української діаспори її антирадянською і протиросійською (в розумінні антиімперіалістичному) наставлення було дуже виразне. Спроби радянських органів нейтралізувати таке наставлення не дали успіхів.
Народжена в нових країнах поселення генерація уважала їх за свою батьківщину; вона інтегрована у їх життя, а свої етнічні спільноти бажала зберегти як вислів окремої культурної спадщини. У наслідок природного процесу інтеграції у нове середовище, поступового віддалення від України, а подекуди й ізольованості - творяться окремі типи спільнот і культурних станів: югославських, канадських, бразильських. Це помітне навіть в їхних українських говорах.
Ступінь етнічної, свідомости і плекання культурного самобутности досить різний - від свідомости свого походження і готовости продовжувати існування української діаспори до намагання творити кращу Україну за кордоном. З метою посилити українську свідомість і розумово підбудувати українську субстанцію, різні установи і преса намагали створити виховну систему української діаспори через шкільництво, організації молоді, літературу тощо.
В межах СРСР і Східної Європи
В Східній Європі, українська діаспора була поділена так:
" у Польщі: 200-300 тисяч українців
" у Чехо-Словаччині: 120-150 тисяч українців
" у Румунії: 100-150 тисяч українців
" у Югославії: 45-50 тисяч українців
У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині й напівурядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні - найбільші в Югославії.
Найчисленнішою була українська діяспора в Польщі. Вона складалася з українців:
" які залишилися на тих західних окраїнах України, що на підставі радянсько-польського умови були приєднані до Польщі, не переїхали до УРСР і не були вивезені (їх кількість невелика);
" які поляки переселили на західні і північні землі Польщі, які до 1945 р. належали до Німеччини.
Українці в Чехо-Словаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території і мали досить широкі права, але вони жили і в Чехії на понім. землях.
Українці в Румунії жили на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина) і в розпорошенні.
Українці в Югославії жили головне в Бачці, Сремі і Боснії. Свою церквону організацію українці мали лише в Югославії (Крижевецька єпархія) і на Пряшівщині. У цих країнах існувало найбільші видавничі і взагалі культурної можливості.
У найгіршому становищі перебувала українська діяспора в СРСР. Хоч кількісно вона перевищував решту української діяспори у світі, проте не користувалася жодними гарантованими правами й інституційними засобами національного життя. Становище понад 6 млн. українців, розпорошених по всіх республік СРСР, нагадує царські часи до 1905 р. Якщо до 1930-х pp. існувала деяка преса, шкільництво, принаймні на суміжних українських етнографічних землях поза УРСР і на Далекому Сході, то з середину 1930-х pp. все це ліквідовалось.
Навіть для значної частини українців, що жили у Москві, Ленінграді в числі кількох сот тисяч, не було жодних українських клубів, театру, шкіл, радіомовлення. Преса і книги доходили з України в обмеженій кількості, в кіосках їх не було (поза Україною була тільки єдина українська книгарня в Москві). За радянськими соціологічними дослідженнями в Сибірі 27% українців ще читали українську пресу, виписувану з України, але, мабуть, тільки час від часу.Іноді заїжджала з України мистевські ансамблі, а часом до програми місц. самодіяльних гуртків потрапляла українська репертура. Все це відбувалося скорше по лінії популяризації "багатонаціональної радянської культури" і творення "радянського народу", чим прикривалось посилена русифікація. Ступінь вживання української мови в Сибірі, наприклад, був нижчий, ніж серед українців поселенців у Канаді чи Бразілії. У 1970-х pp., як виявили радянській опити, ще 38% українців населення розмовляли українською мовою. Але зберігалося ще різні етнографічні побутові ознаки життя українців: житлова культура, одяг, народні страви. У 1970-х pp. між сибірськими українцями було 82% мішаних подруж, здебільша російсько-українськи, хоч у багатьох випадках діти залишалися українцями. Брак національного культурного життя, як і мішані подружжя, призводили до поступової асиміляції, якій сприяв й урядова політика
Loading...

 
 

Цікаве