WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Біографія Г.С. Сковороди - Реферат

Біографія Г.С. Сковороди - Реферат


РЕФЕРАТ
на тему:
Біографія Г.С. Сковороди
Історія народу, а тим більше історія його літератури - це не верстова дорога, що веде від сивої давнини до сучасності. Трапляються на тому шляху урвища й тернисті яруги, чисті колодязі й давно полишені криниці. Замулюючись, джерела волали до живих, нашіптували легенди-спогади про те, як колись припадали до них спрагло, зіпершись дужими руками на цямриння, могутні вої й уклінно схиляли чубаті голови. Щиро вірили: вся сила живого - від неї, води.
Минали віки... Інші приходили воїни і, борючись з новими ворогами, відшукували залишені предківські стежки та замулені криниці. Так було в усіх народів, у всі віки...
Чи не найчіткіше сліди наших предків відбилися в літературі - тих духовних криницях, з яких вони пили красу, у дзеркалі яких ми й сьогодні бачимо високий мистецький злет їхньої душі, хвилюючий поетичний світ образу і думки. Скільки ж років, століть українській літературі? Білоруській? Російській? Академік Д. С Лихачов, видатний радянський дослідник давньоруської літератури, відповідає: "Російській літературі майже тисяча років. Це одна з найдавніших літератур Європи. Вона давніша, ніж література французька, англійська, німецька. її початки сягають другої половини X ст.". І далі: "Із цих тисячі років принаймні триста років належать періодові, який був спільним початком для літератур трьох східнослов'янських народностей: російської, української і білоруської..."
Отже, українській літературі, як і братнім літературам Росії та Білорусії,- майже тисяча років. Перші триста років її історії - це давньоруський період, спільний для трьох літератур. Від кінця XIII ст. і по XVIII ст. включно - давньоукраїнський період. Поява "Енеїди" І. П. Котляревського, в якій на повен голос зазвучала жива мова народу, започаткувала історію нової української літератури, дальшим розвитком її від 1917 року стала українська радянська література.
На межі двох періодів історії українського письменства давнього й нового - височить постать Григорія Чачи ва Сковороди. Те, що залишив він нам у спадок,- це цілюще, життєдайне джерело, з якого черпатимуть наснагу ще десятки поколінь,
У різні часи інтерес до Сковороди був різний. Його життєпис складали письменники, історики, філософи, а осібно від них із розрізнених переказів і легенд творила привабливий образ багатюща поетична уява народу.
Від покоління до покоління, із уст в уста, із книжки в книжку передаються оповіді про Григорія Сковороду. В ньому вражає подиву гідна цільність натури й громадянська принциповість. На короткий час у 1750 році Г. С Сковорода посів у Переяславському колегіумі посаду викладача поетики. Єпископ-самодур Никодим Срібницький вимагав пояснити, чому Сковорода викладає свій предмет не як кожний "порядочный чиновник", а по-новому. Григорій Савич відповів, що про те можуть судити спеціалісти : "Одна справа - архієрейський посох, а інша - смичок", що значило: "Знай швець своє шевство, а в кравецтво не мішайся". Це був виклик, якого не могла знести єпископська пиха,- і Сковорода пішов геть з училища.
Пізніше Білгородський єпископ спонукав Сковороду прийняти духовний сан, чернецтво. Той, не бажаючи втратити особисту волю й незалежність, відповів: "Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? їжте жирно, пийте солодко, одягайтесь м'яко та чернецтвуйте! А для мене чернецтво - в житті несутяжному, в задоволенні малим, у помірності, у відмові від усього непотрібного, щоб придбати найпотрібніше; в зреченні від усіляких примх, аби зберегти себе самого в цілості; в загнузданні самолюбства... в пошукуванні слави божої, а не слави людської".
Зверталися до Сковороди ченці Києво-Печерської лаври, знаючи його як ученого: "Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". У відповідь - виклик: "Ох, преподобнії! Я стовпотворіння собою умножати не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі божому... Риза! Риза! Як небагато ти опреподобила, як багато окаянствувала!"
Сковороду спокушали високими світськими посадами, все з тим же наміром - ізолювати його від людей. Харківський губернатор Щербинін пропонував: "Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?" У відповідь-сковородинське: "Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за знатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль - і задоволений". У спокусливі сіті заради "панства великого", заради "лакомства нещасного" Сковорода так і не дався. Він з повним правом заповідав написати на своїй могилі: "Світ ловив мене, та не спіймав".
Григорій Сковорода до самої смерті жив мандрівним життям, дав рідкісний приклад гармонії слова і діла, науки та життя. Він навчав, як жив, а жив, як навчав.
Дивовижна послідовність у дотриманні власних принципів життя іноді ставала трагедією Сковороди. Одного разу до нього обізвалося високе людське почуття - кохання. Воно повело мандрівного філософа під церковний вінець. Та в останню мить, уявивши, що зраджує власній волі, він утік із церкви і пішов своїм шляхом-дорогою, відмовившись на все життя від інтимного щастя.
Скільки в цих напівфольклорних оповіданнях історичної достовірності, а скільки народного домислу - зараз встановити важко. Але, безперечно, одним з найцікавіших творів, залишених нам Г. С Сковородою, є його власне життя.
Науковий інтерес до життя і слова Г. С Сковороди почався відразу після його смерті і не тільки не слабне сьогодні, а виростає в окрему наукову галузь - сковородинознавство. Його започатковує написана в 1795 році М. І. Ковалинським біографія "Жизнь Григория Сковороды".
Тільки через сто років після смерті Григорія Сковороди було видано друком відомі на той час його твори. Цю неоціненну послугу нашій культурі зробив 1894 року в Харкові академік Д. І. Багалій. До цього тільки окремі філософські й художні твори Сковороди були надруковані, а решта поширювалась в численних рукописних копіях.
Давно те діялось. Ще в школі,
Таки в учителя-дяка,
Гарненько вкраду п'ятака -
Бо я було трохи не голе,
Таке убоге - та й куплю
Паперу аркуш. І зроблю
Маленьку книжечку. Хрестами
І візерунками з квітками
Кругом листочки обведу
Та й списую Сковороду...-
згадував Тарас Шевченко. Для нього твори Сковороди були не лише підручною книгою, але й джерелом філософської і поетичної думки, з якого повною мірою черпала допитлива душа генія. Недаром народна уява створила легенду про зустріч Сковороди і Шевченка, двох побратимів, що спільно обмірковували, як вернути народові волю, хоча в житті цього статися не могло, бо ТарасШевченко народився через 20 років після смерті Г. С Сковороди.
Життя і слово Г. С Сковороди мало вплив на розвиток освіти, науки і культури в наступні Десятиліття. Своєю діяльністю. Г. С. Сковорода прискорив відкриття першого університету на Україні. Коли Василь Назарович Каразін, молодий тридцятирійний дворянин, узявся за організацію Харківського університету, його заходи закінчилися в 1803 році удачею саме тому, що більшість із дворян, які внесли нечувану на той час суму в 618 тисяч карбованців сріблом, вже були підготовлені до цього. Це все були або учні, або знайомі, або друзі Григорія Савича Сковороди.
Учні й соратники Сковороди по Харківському колегіуму зробили значний внесок у справу поступу і розвою наукової і громадської думки. З їх числа вийшли широко відомі клініцист Є. Мухін, натураліст В. Двигубський, літератори М. Каченовський, М. Ковалинський, М. Гнідич, талановитий фізіолог Б. Базмлевич та інші.
В одній із розмов, коли згадали про Сковороду, Лев Толстой сказав: "Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно ще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!"
Через сто літ по смерті Г. С Сковороди прийшов у світ великий поет нашої епохи Павло Тичина. Майже все своє творче життя він працював над поетичним твором, названим симфонією "Сковорода". П. Тичина, осмислюючи "бездну духа" великого філософа, вказує на його зв'язок з нашим часом, стверджує його пророче проникнення в нашу епоху, підносить сповнену філософської конкретності думку мислителя: "Духовный же человек есть свобод. В высоту, в глубину, в широту летает беспредельно. Не мешают ему ни горы, ни реки, ни моря, ни пустыни. Провидит отдаленное, прозирает сокровенное, заглядает в преждебывшее, проникает в будущее, шествует по лицу океана, входит зверем заключенным... Глас его - глас грома. Нечаянный, как молния и как шумящий бурный дух". Таким і залишається навіки син козака Сави із села Чорнух на Полтавщині.
Після смерті Григорія Сковороди серед дослідників його життя і творчості десятки відомих в науці імен: М. І. Ковалинський (Коваленський), Г. П. Данилевський, М. І. Петров, Д. І. Багалій, В. В. Бонч-Бруевич, П. М. Попов. Ними і багатьма іншими було підготовлено грунт для створення сучасним дослідником Г. Сковороди Л. Є. Махновцем науково вивіреної біографії філософа, письменника, педагога, просвітителя, композитора '. Ця робота вносить суттєві корективи в наші знання про Сковороду. Нарешті, до 250-річчя від дня народження Г. С Сковороди Інститут філософії АН УРСР видав перше "Повне зібрання творів у двох томах".
Loading...

 
 

Цікаве