WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Чорновіл В’ячеслав – людина, лідер, політик - Реферат

Чорновіл В’ячеслав – людина, лідер, політик - Реферат

будівельних матеріалів у місті Покровську.
У травні 1985 року Вячеслав Чорновіл повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Восени 1988 року разом з М. Горинем дав інтерв'ю закордонній журналістці Марті Коломієць, у зв'язку з чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів.
Улітку 1987 року В. Чорновіл відновив видання "Українського вісника", редактором та автором якого був протягом двох років.
11 березня 1988 року з М. Горинем і З. Красівським підписав Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема "Декларації принципів Української гельсінської спілки", яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. Вячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу - написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо "Свобода", а також розповсюджувалися самвидавом.
Від часу створення (8-10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) - член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 - співголова, а з грудня 1992 року - голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам Вячеслав Чорновіл:
"Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час "розвалу імперії", так званої перебудови. Він закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв?язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200-250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові "Демократичний фронт сприяння перебудові" була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах."
У березні 1990 року Вячеслав Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради - Народної Ради.
З квітня 1990 року до квітня 1992 року - голова Львівської облради та облвиконкому. Восени 1991 року Вячеслав Чорновіл був кандидатом у Президенти України (2 місце, 7 420 727 голосів або 23,27%).
У жовтні 1991 року на Великій козацькій раді Вячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.
З квітня 1992 року - на постійній роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних скликань - 1994 і 1998 років. Керівник депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.
Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети "Час/Time" (з січня 1995 до травня 1998) і "Час" (з жовтня 1998 до березня 1999).
Лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) - за збірку "Правосуддя чи рецидиви терору?", "Лихо з розуму", книгу "Хроніка таборових буднів", публіцистичні виступи в пресі.
Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975). Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997). 25 березня 1999 року Вячеслав Чорновіл загинув за нез'ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища. 2000 року присвоєнно звання Героя України.
Вячеслав Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком партійної конкретики. А саме таким його зазвичай сприймали, саме за це з ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась Вячеслава Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний "фундаменталіст". Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув?язненню Михайло Хейфец, автор книжки "Вячеслав Чорновил - зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи "дирижерские черты" Чорновола, записав: "Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального вожака".
Мова йде саме про масштаб. Щоб осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.
Він не став Президентом України. Але став її національним Героєм - посмертно. Його вбили в русі - у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров?ям і життям.
Ця рана ніколи не загоїться. Вячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників - від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше - Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...
На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили плітками, погрожували. Напевне, ні про кого не наплела компартійна й посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього.Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих "однодумців"; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. "А велике й суттєве, - як писав сам В. Чорновіл, - видно тільки з історичної відстані". Між тим
Loading...

 
 

Цікаве