WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Ідейні засади розбудови Української України - Реферат

Ідейні засади розбудови Української України - Реферат

іс-торичному етапі державотворення важке. Видатна українська поетеса Ліна Костенко справедливо і влучно визначає: "Замість динамічних імпульсів, які б відповідали вже новому,державному, статусу нації, їй був прищеплений комплекс меншовартості, провінційності, вторинності її мови й культури" [12].
Так чи інакше, але неабияким гальмом у формуванні національної самосвідомості мас, їх згуртуванні на теренах розбудови власної національної державності є кон'юнктурне (на догоду певній ідеології, політичній силі) спекулятивне поцінування і ставлення до визначальних подій нашого минулого, без якого важко уявити сьогодення. Центральні з них: події 1917 р.; українська революція, УНР, голодомори-геноциди (від 1921 до 1947 р.), війна 1941-1945 рр., УПА та ін. Візьмемо, бодай, найактуальнішу на часі подію - визначеність на державному рівні щодо найстрашнішого геноциду - Голодомору 1932-1933 років.
За більш як п'ятнадцять років незалежності, задля встановлення історичної правди, справедливості, що врешті означилася прийняттям Верховною Радою України закону про голодомор 1932-1933 рр., в Україні величезну роботу провела Асоціація дослідників голодоморів. Відбулися спеціальні парламентські слухання й засідання. Було видано декілька президентських указів і постанов уряду, проведено десятки наукових форумів, зібрань, опубліковано сотні звернень, резолюцій громадськості, у тому числі й звернень до світової спільноти. Тільки у Міжрегіональній Академії управління персоналом за п'ять останніх років відбулися п'ять представницьких міжнародних конференцій, декілька круглих столів, було споруджено унікальний пам'ятник жертвам голодомору, видано десятки спеціальних збірників, книг, монографій тощо. Загалом для визнання голодомору геноцидом українського народу і встановлення адміністративної відповідальності для тих, хто публічно заперечує факт геноциду, знадобилося 73 роки! Нагадаємо, що навіть у прийнятому законі є суттєве "пом'якшення" тієї страшної історичної правди, адже у президентському варіанті закону голодомор класифікується як геноцид української нації (а не народу), а щодо заперечення геноциду, то і тут пропонувалася більш вагоміша й об'єктивніша громадянська відповідальність, ніж закріплена законом.
Варто всім, хто свідомо заперечує, або бодай піддає сумніву голод-геноцид, нагадувати щодень жахливу і незбагненну статистику планомірного тотального винищення українства лише у ХХ столітті. Вона - вражаюча, нелюдська. У роки придушення національно-визвольного руху і знищення УНР (1917-1921) гине близько двох млн осіб. Перший голод (1921-1922) забирає три мільйони. Другий, найжахливіший, - до 10 мільйонів. У 20-30 роки, в час розгулу "червоного терору" в землю лягає ще чотири мільйони. У 1941-1945 рр. у війні двох диктаторів гине ще понад сім млн українців, а у повоєнний - третій голод ще близько трьох мільйонів. Отже - понад 30 мільйонів. Додайте сюди сотні тисяч жертв правозахисного, дисидентського руху, мільйони примусово депортованих. Як же маємо чинити? Послідовно і щоденно домагатися встановлення історичної справедливості, як би це важко не було. Дійсно, чого ми можемо очікувати від "лідера" комуністів України комсомольця Петі Симоненка, який зазначив, що був, мовляв, голод, був, згадали й пішли далі. Або як бути, коли "лідер нації" В. Ющенко зазначає: "Історія вже винесла вирок убивцям, які планували і вчинили голод. Це - тоталітарна комуністична сталінська система, яка не має національних ознак" [13]. Що дає така констатація? Для історичної об'єктивності і правди майже нічого. Систему засудити можна, а що з неї спитаєш і візьмеш? Система, однак, - це конкретні люди, особистості - з них треба й питати, або назвати поіменно, коли їх немає на сім світі.
Визнання голодомору 1932-1933 рр. геноцидом українського народу - то півкроку до істини, який є надто загрозливим для багатьох україножерів - уже нинішніх, бо всіх попередніх очікує суд Божий. Чого ж вони бояться, чому так люто гальмували ухвалу Верховною Радою закону про голодомор? Визнання факту геноциду - а воно відбулося в майже між-народному масштабі - обов'язково потребує визначення винних у такому страшному злочині, їх покарання і, врешті, відшкодування матеріальних і моральних збитків, що їх зазнав український народ.
Тоталітаризм не лише нищив і нищить народи, усуває їх від влади. Найсуттєвіше зло, яке він чинить, це придушення всіх форм самодіяльності мас - політичної, економічної, ідейної, культурної, але головне - духовної. Величезною загрозою є при цьому так звана моралізована політика, не брак культури, а засилля псевдокультури, непритаманних титульним націям цінностей. В Україні це явище нині набуло надто загрозливих ознак.
Повернутися обличчям до своїх історичних витоків, відповідно поціновувати їх - також півсправи. Куди складніше подбати про те, щоб нація (через освіту, виховання, культуру) повторилася у нових поколіннях. "Нація, - наголошує український філософ С. Б. Кримський, - повинна постійно звертатися до своєї самосуті, відновлювати її, здійснювати через врахування своєї історії, свого історичного досвіду, шлях до самої себе. Тут духовність співпадає з національною ідеєю. Це особливо яскраво виявляється стосовно українського етносу, який має велику історію, що визначає його як специфічно український автопортрет людства" [14]. Можливо, дещо гіперболізовано, але влучно з цього приводу сказав Карл Юнг: "Представникам однієї нації мають снитися одні й ті ж самі спільні сни". Очевидно, це сни, що стосуються їхнього спільного життя у великому соціумі, у державі, яку вони творять, а точніше, наймають собі на службу.
Найкращим захистом народу від тоталітарних посягань влади є його спроможність максимально успішно жити, незалежно від того, що роблять президенти, уряди, держава в цілому. Таке самоврядування зокрема й Українського народу треба лише вітати, коли б не декілька але. Головне з них таке: найменш залежним від урядовців, посадовців завжди є "середній клас" (самодіяльне населення), а в Україні його нині надто бракує. Найбільш залежними вічно були й залишаються люмпенізовані маси й "пільгові" верстви населення, кількість яких повсякчас збільшується. Нагадаємо, що скрізь і завжди перші (середній клас) були борцями проти тоталітаризму, за демократію, а на других диктатура і тоталітаризм успішно спиралися.
Отже, коли ми стикаємося з ситуацією, що реформи, найперше соціально-економічні, не "йдуть", гальмуються, а то й просто не сприй-маються громадою, то маємо пам'ятати, - так відбувається з причини, що пов'язана з історичним досвідом самоврядності України. А це означає, що творення Української України в політичному, правовому, організаційному плані, неодмінно має базуватися на історично сформованих самоврядних потенціях Українського народу. Таку особливість блискуче враховував гетьман - вигнанець Пилип Орлик при підготовці своєї знаменитої Конституції (1710 р.), яка була
Loading...

 
 

Цікаве