WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Переяславська угода: правда і вигадки (пошукова робота) - Реферат

Переяславська угода: правда і вигадки (пошукова робота) - Реферат

декількох років після перемоги радянської влади. Коли в 1923 р. утворено Союз Радянських Соціалістичних Республік, цей крок пояснювався необхідністю тіснішого союзу вільних і незалежних соціалістичних держав перед загрозою з боку капіталістичного оточення. Союзові навмисно дали наднаціональне ім'я, аби уникнути враження, що він був продовженням царської імперії. У той час навіть припускалося, що в разі успішної комуністичної революції в інших країнах поза межами колишньої Російської імперії вони теж приєднаються до СРСР. За союзними республіками зберігалося на папері право виходу з федерації, а, отже, номінальне вони були суверенними. До того ж неросійським національностям зроблено справжні поступки у мовній і культурній сфері. Блискуча національна політика Леніна, що поєднувала централізований політичний контроль із гнучкістю у справах адміністративного ладу і мови, була ключовим чинником у відновленні об'єднаної Російської імперської держави в новій формі. Це дозволило українським та іншим неросійським комуністам вірно служити режимові, не почуваючи себе зрадниками власних націй. (Українські більшовики були малочисельними, але політичне важливими на той випадок, якби радянській владі на Україні довелося надати місцевого колориту.) Ця політика також вносила замішання і розкол у сили українського національного опору. Позірна широта поглядів Леніна вигідно відрізнялася від твердолобого шовінізму російських "білих" і від політики західних держав, які не визнавали Україну як незалежну державу. За цих обставин багато щирих патріотів, які спочатку підтримували самостійну Українську Народну Республіку, схилялися до того,щоб прийняти "радянську платформу", коли не як ідеальне, то принаймні як задовільне розв'язання. Але найсуттєвішим для нашого аналізу є той факт, що у всіх оцих політичних домовленостях післяреволюційної доби й близько немає покликання на Переяславську традицію. Чому ж тоді, спитаємо ми, ця застаріла концепція була відроджена з великою помпою у 1954 р.? Відповідь на це питання полягає в тому, що після другої світової війни старих ленінських ідеологічних засобів уже не вистачало, щоб узаконити залежне становище України в Радянському Союзі, де панівну позицію посідала Росія. Аргумент про т.зв. капіталістичне оточення втратив свою правдоподібність. Внаслідок поширення радянського контролю на Центрально-Східну Європу Українська РСР не межувала більше з капіталістичними країнами. Всі її західні сусіди - Польща, Чехословаччина, Угорщина і Румунія - стали членами "соціалістичного блоку". У теоретичних догмах марксизму-ленінізму не було нічого такого, що могло б виправдати нижчий статус України порівняно з соціалістичними країнами поза межами СРСР. Виходячи з марксистсько-ленінських засновків, логічними були два розв'язання: або включити держави Центрально-Східної Європи до Радянської федерації, або ж розпустити Радянський Союз у його тодішній формі, і створити нову союзну систему формально незалежних соціалістичних держав. З цілком зрозумілих причин жоден із варіантів не влаштовував Кремль. До того ж у Радянському Союзі поступово відбувалося не визнане офіційно, але незаперечне руйнування марксистсько-ленінської ідеології. Утопічна віра у неминучу світову революцію, інтернаціональну солідарність пролетаріату і майбутній соціалістичний рай на землі, яка в перші роки після революції 1917 р. викликала справжнє зачарування і своєю майже релігійною пристрастю пов'язувала російських і неросійських комуністів, великою мірою втратила свою спонукальну силу. Занепад революційного марксизму-ленінізму проходив паралельно з відродженням російського націоналізму. Починаючи з 1930-х років, і особливо під час війни, Сталін свідомо звертався до російських національних почуттів і державних традицій. Проте русифікація радянської системи викликала небажаний і небезпечний побічний ефект: вона неминуче провокувала націоналістичну реакцію серед неросійських народів Радянського Союзу. Коли йшлося про малі народи, то їхнє невдоволення можна було стримати простою фізичною перевагою російської маси. Але Україна, з огляду на чисельність її населення, економічні ресурси та стратегічне географічне положення, являла собою особливу, і найдражливішу проблему. Реанімацію Переяславського міфа треба розуміти як спробу зарадити в цій скруті. Офіційне відродження Переяславської концепції в Радянському Союзі відбулося у 1950-их роках. Існує, однак, передвоєнний прецедент, який заслуговує на увагу, оскільки демонструє зв'язок між царською та радянською версіями міфа. У 1938 р. в Белграді (Югославія) вийшла брошура Василя Віталійовича Шульгіна під заголов-ком'"Аншлюс і ми"0 Перш ніж говорити про її зміст, декілька слів про автора. Шульгін відігравав досить визначну політичну роль в останнє десятиліття царської Росії як редактор київської щоденної газети "Киевлянин", талановитий та плідний публіцист і головний промовець від правої Націоналістичної партії в Думі Уродженець України, Шульгин був відданим захисником єдиної і неподільної Росії і спеціалізувався на боротьбі з українським рухом. (Троюрідний брат Василя Віталійовича Олександр Миколайович Шульгин - українська форма цього прізвища - обіймав посаду генерального секретаря міністра зовнішніх справ в уряді Української Народної Республіки, а пізніше став відомим українським ученим на еміграції. Такі розбіжності всередині однієї родини не були дивиною.) У брошурі 1938 р. Шульгін порівнював недавній гітлерів-"оький аншлюс Австрії до Німеччини та переяславську подію як приклади добровільного об'єднання двох раніше розділених відгалужень одного народу в єдину державу. Важливе тут не те, що Шульгін викривлено тлумачить історичну Переяславську угоду; і несумнівне трактування аншлюсу, а його підставова політична теза. Він твердив, що вирішальним чинником у відносинах між Північною і Південною Руссю (тобто між Росією й Україною) була національна свідомість. За умови, що південне- чи малороси мають всеросійську свідомість, вони неминуче будуть тягнутися до злиття з Північчю, так само як австрійські німці тяглися до об'єднання з Рейхом. В такому разі тимчасове політичне відділення російського Півдня від Півночі, наприклад, унаслідок чужоземної окупації, не матиме довготривалого значення. Якщо ж, з другого боку, "південні росіяни стали б українцями, справа Олександра Шульгина виграла б, колесо історії повернулося б назад, і Північна Росія знову стала б тим, чим вона була перед Богданом Хмельницьким, тобто Росія була б
Loading...

 
 

Цікаве