WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Переяславська угода: правда і вигадки (пошукова робота) - Реферат

Переяславська угода: правда і вигадки (пошукова робота) - Реферат

дам): Хмельницкій сознав войско своя и ободря, Російскому государю себя известил Ему со всею Украиною поддал и покорил И пред россійским боярином Бутурлином В Переяславлъ тогда ж присягнул въчно в том Алексей Михайлович, самодержец главній, Добровольной поддачи видя мой знак явній, Монаршую грамоту волостям доставил, Всъ прежние статьи утвердил и возставил-Нетебъ, а государю твоему поддалась-. Не думай, чтоб ты сама была мой властитель, Но государ твой и мой общей повелитель'-. Дівович підкреслює рівноправність Малої і Великої Росії, об'єднаних у відданій службі спільному монархові; водночас, Малоросія користується самоуправлінням, гарантованим їй "монаршою грамотою вольностей", тобто Переяславською угодою. Слід відзначити, що на цій стадії еволюції міфа, майже через сто років після події, яка насправді була одержаною в результаті переговорів двосторонньою домовленістю, угода набрала характеру одностороннього акту царської щедрості, що відтак може бути скасований. Цей міф не втратив свого значення і після ліквідації автономії Лівобережної України, здійсненої ступнево між 1760-миі 1780-ми роками. Він дав змогу нащадкам козацької старшини, які стали російськими дворянами, вважати себе не підкореним народом, а частиною імперської еліти. Фікція "добровільної клятви вірності", яку нібито дали їхні предки, дозволила малоросійському дворянству чесно служити монархові й імперії, не втрачаючи при цьому почуття самоповаги. Такий конформізм не виключав збереження української етнічної самосвідомості й регіонального патріотизму. В першій половині XIX ст. ці патріотичні почуття були джерелом натхнення для історичних і фольклористичних досліджень та літературних творів, частина яких була написана російською, а частина - народною українською мовами. Таким чином, початки українського культурного відродження сягали своїм корінням традицій козацької доби. Мрії про відновлення автономної Гетьманщини зберігалися приблизно до середини минулого століття, й у своїх думках аристократичні кола Лівобережної України все ще зосереджувалися на концепції Переяслава. Добре поінформований свідок тогочасних подій згадував пізніше, що під час "відлиги" після Кримської війни по Україні поширювалися чутки про конкретних кандидатів на гетьманство та інші традиційні козацькі посади2. Проте ця ситуація тривала не довго. Царський уряд не виявляв жодного бажання робити поступки українському автономізмові, навіть консерватив-^ ному й вірнопідданому, вперто проводячи політику централізації і русифікації. Лівобережні дворяни дедалі більше асимілювалися до імперського естаблішменту, послаблюючи відповідно свою прихильність до українства. Що стосується українського національного руху, то від 1860-х років він набрав виразно народницького характеру. Українське народництво наголошувало на служінні селянству та ідеї народності, не виявляючи жодного інтересу до легітимізму й державного права, які здавалися йому архаїчними та скомпрометованими аристократичними привілеями. Такий розвиток подій руй^-нував значення Переяславського міфа як актуальної політичної концепції. Можна було б припустити, що Переяславський міф буде назавжди похований після революції 1917 р. Цей міф був сильно пов'язаний з традиційним монархізмом - ідеєю, зовсім не потрібною ані новим ббільшовицьким правителям Росії, ані лівим засновникам Української Народної Республіки. Ми знаємо лише два приклади з часів першої світової війни і революційної доби, коли українські лідери покликалися в офіційних заявах на Переяславську угоду. Маніфест, виданий на початку війни, 3 серпня 1914 р., політичним представництвом галицьких українців - Головною Українською Радою, проголошував, що "російські царі зломили Переяславський договір, яким вони обов'язувалися були... шанувати самостійність України". Маніфест закликав надавати підтримку воєнним зусиллям Центральних держав і висловлював надію, що майбутня поразка Росії принесе Україні визволення3. Друге покликання на Переяславську угоду знаходимо у промові гетьмана Павла Скоропадського, яку він виголосив 21 червня 1918 р. перед делегацією шкільних учителів. Скоропадський заявляв, що Україна об'єдналася з Московщиною в Переяславі "як рівна з рівною" (формулювання, що нагадувало Дівовича), але це об'єднання привело до "тяжкого 250-літнього ярма національної неволі українського народу"4. Ці два згадані випадки являли собою радше винятки. Ні галицькі лідери, виховані в атмосфері австрійського конституціоналізму, ні Скоропадський, консервативний нащадок лівобережної аристократії, не були типовими для головної течії української революції з її народницько-соціалістичним спрямуванням. Варто відзначити, що коли Українська Народна Республіка проголошувала свою незалежність 22 січня 1918 р., вона зовсім не покликалася на історичні права й на порушення Росією Переяславської угоди. Цей акт грунтувався тільки на демократичному принципі національного самовизначення. Після того, як радянський режим міцно утвердився на Україні, у 1920-1921 pp. кожний не позбавлений здорового глузду спостерігач міг би передбачити, що Переяслав назавжди втратив будь-яке практичне значення і цікавитиме віднині лише професійних істориків. Цей прогноз не справдився після другої світової війни. Трьохсотріччя Переяславської угоди у 1954 p. відзначалося в Радянському Союзі з безпрецедентною помпою. З цього приводу Центральний Комітет Комуністичної Партії Радянського Союзу видав довжелезний програмовий документ, який давав офіційну інтерпретацію 1654 року і російсько-українських відносин у минулому і сучасному. "Тези" 1954 року доеі зберігають у СРСР обов'язковий характер. Річницю Переяслава знову урочисто відзначено в 1979 p., хоча й у скромніших масштабах, аніж двадцять п'ять років тому. Що означає це несподіване воскресіння старорежимного міфа під комуністичним правлінням? Як і перед її царською попередни- цею, перед Радянською Росією постала проблема легітимізації російського панування на Україні. Вирішальним чинником у встановленні радянської влади на Україні була воєнна інтервенція російської Червоної Армії; місцеві комуністи, переважну більшість яких становили етнічні неукраїнці, відігравали лише допоміжну роль. Проте факт військового завоювання був політичне замаскований під братню допомогу російських робітників і селян своїм українським братам. Функцію легітимації виконувала ідеологія революційного марксизму та пролетарського інтернаціоналізму. Фасад формально незалежної української республіки зберігався протягом
Loading...

 
 

Цікаве