WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Звичай як джерело правовласності в Київській Русі - Реферат

Звичай як джерело правовласності в Київській Русі - Реферат


Реферат на тему:
Звичай як джерело правовласності в Київській Русі
?
У дослідженні правової природи звичаю в його історичному аспекті питання про існування та функціонування звичаю як джерела українського права власності в епоху існування Київської Русі має особливе значення. Об'єктом дослідження більшості вчених є суспільно-політичний лад, історія князівських династій, які складалися на українських землях, що в ті часи входили до складу Київської Русі, культура, побут і господарська діяльність населення [4; 5; 13; 16; 17]. Значна частина праць у галузі історії права України здебільшого присвячена або дослідженню права власності більш пізнього періоду в історії України [3; 6; 7], або переносять основний акцент на виникнення та існування права з позиції філософської категорії [8], чи етнографічні аспекти такого існування [9]. Деякі дослідники, наприклад М. Гру-шевський, Н. Полонська-Василенко, зосереджують свою увагу на аналізі писемних джерел права Київської Русі, насамперед на договорах Х століття між київським князем Олегом та імператорами Візантії та Руській Правді, на міжнародних договорах, які укладалися князями Київської Русі із правителями європейських держав, народами Поволжя та вождями східних кочових племен [13, с. 250-255]. Водночас такому важливому аспекту як дослідження суто звичаю як джерела права Київської Русі, насамперед права власності, дослідники все ще приділяють неналежної уваги.
Проте, як уже зазначалося вище, саме період існування Київської Русі вплинув на формування і розвиток українського національного права. Така особливість має кілька моментів. По-перше, саме Київська Русь була першою державою, що виникла та існувала на території сучасної України впродовж майже 400 років [17, с. 28; 12, с. 192]. Її право виникло та розвивалося насамперед на засадах звичаїв і традицій народу, що входив до складу Київської Русі, хоча не можна виключати випадків запозичення певних норм із правових систем сусідніх країн, переважно з Візантії [9, с. 20].
По-друге, саме в період Київської Русі виникла значна частина норм звичаєвого права, що проіснували майже без змін або із певними змінами аж до середини ХVІІ- початку ХVІІІ ст., а деякі збереглися навіть і до наших днів (звичай набуття права власності на приблудну (бездоглядну) худобу) [9, с. 58].
Час існування Київської Русі дослідники, як правило, поділяють на кілька етапів. О. Івановська виокремлює два такі етапи: докняжий етап, коли ще не існувало єдиної централізованої влади київського князя над усіма землями Київської Русі, а східнослов'янські племена та племінні союзи лише починали об'єднуватися в єдину державу (приблизно до середини ІХ ст.), та земсько-князівський етап, що тривав від середини ІХ ст. до другої половини ХІV ст., коли українські землі та князівства, що утворилися із послабленням централізованої влади київського князя, стали частиною Великого князівства Литовського [9, с. 13]. В історично-правовій літературі трапляються також інші класифікації, наприклад, М. Котляра, яка виокремлювала етап утворення першої східнослов'янської держави у Наддніпрянщині на початку ІХ ст., етап утворення "Руської землі" в широкому значенні, себто власне Київської Русі до часів Ярослава Мудрого, та період феодальної роздробленості й занепаду [12, с. 191], Н. Полонської-Василенко: етап початку української державності, розквіт держави України-Русі, етап розкладу і занепаду єдиної держави [13, с. 9-10] та ін.
Усі зазначені класифікації побудовані за принципом, щоб передусім враховувати саме історичний аспект, а не правовий аспект існування та розвитку Київської Русі. Тому, на нашу думку, більш прийнятною в межах цього дослідження є класифікація, запропонована О. Івановською. Беззаперечною перевагою такої класифікації є можливість чітко відокремити один від одного два важливі періоди існування звичаю як джерела права власності, а саме періоду беззаперечного панування звичаю як головного регулятора суспільних правових відносин, зокрема у сфері власності, та періоду, коли з боку держави здійснюються перші спроби кодифікації такого звичаю, перетворення його на норми писаного права через закріплення в кодифікованих збірниках.
Розглядаючи докнязівський етап існування звичаю як джерела права, дослідники відзначають певні характерні особливості зазначеного етапу: панування місцевих і племінних звичаїв, що мали локальний характер, діяли лише у межах певних місцевостей або племен (племінних союзів) та могли мати безліч варіацій застосування [9, с. 14].
На жаль, у сучасних умовах практично неможливо здійснити обмеження зазначеного етапу якимись чіткими хронологічними рамками. Більшість дослідників схильні датувати кінець так званого докнязівського етапу другою половиною ІХ ст. [9, с. 13; 11, с. 151; 13, с. 95-97; 17, с. 37]. Суспільно-політичний устрій східних слов'ян на цьому докнязівському етапі можна охарактеризувати як первіснообщинний, що на більш пізніх етапах поступово переходив у феодальний. Хоча, на думку істориків, на цьому етапі до ствердження сильної князівської влади значною мірою переважали відносини, більш притаманні саме первіснообщинному, а не феодальному ладу - наприклад, земля і худоба залишалися спільною власністю всіх членів племені, які утворювали одну велику сім'ю [17, с. 28].
Не можна з упевненістю говорити, що на початковій стадії цього етапу існували більш-менш чітко виражені звичаї, які характеризували відносини між людьми з приводу власності. Первісна людина володіла лише тим, що вона сама могла захистити, і лише настільки, наскільки могла захистити це певне благо від посягань інших претендентів. Підставою такого "володіння" була лише груба фізична сила, тобто таке "володіння" не було власністю в її сучасному значенні [15, с. 59].
Правові звичаї формувалися на території Київської Русі поступово, через застосування до однакових випадків чи відносин усім відомого правила, виробленого правовою свідомістю народу під впливом історичних умов його життя. Узгодження цього правила з релігійними та юридичними поглядами народу і створювали цьому правилу фізіологічно-примусову силу звички або звичаю [11, с. 214].
Створення та санкціонування звичаєво-правових норм з боку держави відбувалося вже, власне, на другому періоді - земсько-князівському. На цьому етапі, коли виникає єдина держава з єдиним центром, що підпорядковує собі племінні союзи східних слов'ян, поряд із місцевими та племінними звичаями починає утворюватися певна система юридичних правил і установок. Дослідники зазначають, що суспільні відносини в Київській Русі регулювалися за допомогою норм звичаєвого права, що, як і за доісторичної доби, було основним джерелом права [19].
Існування звичаю та його важливе місце в тогочасному давньоруському суспільстві підтверджується і деякими писемними пам'ятками історії, що
Loading...

 
 

Цікаве