WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Діяльність Павла Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 році - Реферат

Діяльність Павла Скоропадського щодо українізації частин російської армії в 1917 році - Реферат

на фронт, щоб він йому не заважав. І вже 23 листопада з полками почав пробиватися на Козятин. Про це у Київ Генеральному Секретареві з військових справ було надіслано телеграму, в якій Скоропадський пропонував Петлюрі домовитися з генералом Стоговим (командувачем Південно-Західним фронтом) про передачу його разом із корпусом у розпорядження Генерального Секретаріату для оборони Києва. Аналогічну телеграму було надіслано Стогову.
Павлу Петровичу почали надходити телеграми від Криленка, де він відсторонював його від керівництва корпусом, погрожував революційним трибуналом: "Мене він віддавав революційному трибуналу, звільняв з посади, майже піддавав публічній анафемі" [7, с. 92].
З Деражні до Козятина частини Першого Українського корпусу добиралися вісім днів. За цей час всі комітети припинили свою діяльність, пропаганда серед вояків значно вщухла. Солдати жили у вагонах, які не опалювалися, але трималися стійко і були готові виконувати накази командування та битися із більшовиками. В Козятин корпус прибув 1 (14) грудня 1917 р. Тільки тут комкор, нарешті, отримав відповідну телеграму від Петлюри, в якій повідомлялося, що він перейшов під керівництво Українського Генерального Секретаріату і що на нього покладено всю оборону Правобережної України з підпорядкуванням йому всіх військових частин, українських і неукраїнських, наїї території, а також про перехід під його командування 2-го Січового Запорозького корпусу.
Штаб корпусу був відправлений у Білу Церкву, ставкою Скоропадського став Козятин, який перебував в епіцентрі бойових дій. Він миттєво зосередив частини 153-ї дивізії по всій лінії від Гнівані до Козятина, а також по лінії Шепетівка - Козятин - Вапнярка.
У перших числах грудня із Жмеринки на Київ почав рухатися 2-й Гвардійський корпус. 4-5 (17-18) грудня 1917 р. рушили два ешелони Волинського полку, як зазначав Скоропадський, "чистої води більшовики" [7, с. 93]. Генерал скерував їм на зустріч Стрілецький Український дивізіон та команди добровольців-залізничників. У ту ж ніч в улоговині неподалік Вінниці солдати Волинського полку були зненацька захоплені, обеззброєні, посаджені у потяги і відправлені у Великоросію.
Також були розформовані два ескадрони Кавалергардського полку, які в Козятині грабували станцію та за підрахунками Скоропадського "привласнили собі всякого добра більш ніж на 300000 карбованців" [7, с. 93].
Завдяки активним діям Павла Скоропадського ще наприкінці листопада та на початку грудня 1917 року вдалося затримати та не допустити до Києва більшовицькі частини, і як писав він сам: "Я без усякого перебільшення можу сказати, що якщо більшовики з'явилися в Києві лише 21-го січня 1918 року, а не в листопаді, то причиною тому мій Корпус, що… зайняв залізниці і рішуче протистояв появі збройних частин більшовицького напрямку на цій лінії" [7, с. 93].
Великий внесок у перемогу над збільшовизованими частинами внесли залізничні службовці-українці та українці-телеграфісти, завдяки яким Скоропадський міг вчасно отримувати важливу інформацію про пересування ворога.
На всіх лініях бої велися успішно. Частини Першого Українського корпусу енергійно протидіяли ворожим підрозділам біля Вапнярки і Гнівані та поблизу Шепетівки і Ново-Костянтинівки.
Вже до 20-х чисел грудня загрозу з боку 2-го Гвардійського корпусу більшою мірою було ліквідовано. Однак частини перебували у край несприятливих для життя умовах, жили взимку в неопалених вагонах, бракувало продовольства та спорядження. Почала занепадати і без того хитка дисципліна, вояки стали виявляти протести та непокору, ситуація знову виходила з-під контролю.
В середині грудня Скоропадський приїздить у Київ та дізнається дві новини: перша - Петлюру на його посаді змінив Микола Порш; друга - на посаду головнокомандувача всіх військових сил на Україні було призначено полковника Капкана замість генерала Кирея. Остання новина Павла Петровича просто шокувала: "Чув, що на цю посаду призначається генерал [Кирей], талановитий інспектор артилерії 6-го корпуси, бойовий генерал… Він мені подобався… Але Капкан, якийсь підозрілий авантюрист" [7, с. 93].
23 грудня 1917 р. Скоропадський зустрівся з Поршем та подав йому список усього необхідного для частин. Новий секретар з військових справ відповів відмовою, що й стало приводом для відставки Павла Петровича, який одразу ж написав рапорт про звільнення від обов'язків командуючого корпусом. Тимчасовим командувачем став генерал Гандзюк.
Звичайно головним фактором непідтримки корпусу було те, що Центральна Рада боялася, аби Скоропадський не скористався потужним українізованим корпусом для захоплення влади. Це чітко видно зі слів Д. Дорошенка, на той час Чернігівського губернського комісара: "Коли я скоро після нічної розмови прибув до Києва і спитав Шинкаря, чому не використовують Скоропадського з його корпусом, то Шинкар мені відповів: "боїмося, що він схоче стати гетьманом!". Це саме я чув і від інших, в тім числі, здається, і від Петлюри" [2, с. 43-44].
29 грудня 1917 р. Павло Скоропадський остаточно передав командування корпусом генералу Гандзюку. Генерал Сафонов залишився начальником штабу. Того ж дня штаб корпусу влаштував Скоропадському прощальну вечерю.
Отож, гегерал-лейтенант Скоропадський, наприкінці грудня залишив корпус і поринув у суспільно-політичну діяльність. Що ж стосується долі Першого Українського корпусу, то до січня 1918 року його командувачем був генерал Гандзюк. У січні 1918 р. корпус було розділено на частини та розташовано в Білій Церкві, Бердичеві, Фастові й Вінниці. Роздробленість корпусу та відсутність єдиного і сильного керівного центру призвели до того, що серед моря анархії, його чисельність і сила меншала з дня на день. Під впливом загального безладу падала дисципліна і наприкінці січня в корпусі було проведено демобілізацію. У лютому корпус перестав уже існувати, а невелика його частина з полковником Никоновим на чолі, вже після приходу німців, вступила до української армії.
Література
1. Нагаєвський І. Історія Української Держави двадцятого століття. - К., 1994.
2. Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина: історико-архівний нарис. - К., 2003.
3. Винниченко В. Відродження нації. - К.-Відень, 1920. - Ч. 1.
4. Мазепа І. П. Україна в огні і бурі революції 1917- 1921. - Дніпропетровськ, 2001.
5. Енциклопедія Українознавства. - К., 1995.
6. Субтельний. О. Історія України. - К., 1991.
7. Скоропадський П. П. Спогади. - К.-Філадельфія, 1995.
8. За Велич нації. - Нью-Йорк, 1955.
9. Історія українського війська. Видання І. Тиктора. Вип. №8. - Львів, 1936.
Loading...

 
 

Цікаве