WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення - Реферат

Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення - Реферат

пристосовувала свою цілком залежну від державного бюджету економіку до ринкового господарства інших країн. Торувала собі дорогу тільки нова термінологія, створюючи оманливе враження здійснюваних реформ.
На цьому тлі виник певний прошарок діяльних, амбітних особистостей, які поставили понад усе власний, а не загальнонаціональний успіх, не розуміючи, що нехтування загальнонаціональними інтересами заради особистих обертається трагічними наслідками як для нації, так і для особистості. Ус і капітали, нагромаджені в Україні за роки її незалежності приватними особами, мають передусім бюджетне походження. Симптоматично, що український бізнес відібрав від держави високоліквідні сегменти ринку, енергетику, харчову промисловість, сферу банківського обігу тощо. Інші сегменти якщо й існують, то, за деякими винятками, у напівкоматозному стані, і не існували б узагалі без бюджетної підтримки.
Причому наші "багаті" - негативний, паразитичний клас суспільства, деструктивне явище. Значна частина цієї верстви не пов'язує свого майбутнього з українською державою. Інтереси України, інтереси народу - останнє, що вони враховують у своїх схемах і розкладах. Як резонно зауважує російський дослідник О. Панарін: "Колишня еліта ще не втратила своєї національної прив'язки й ідентичності - колективне "ми", що поєднує народ і еліту країни. Нова еліта не ототожнює себе з "цим" народом: її "ми" більше стосується міжнародних центрів влади - інтернаціоналу, глобалізму, ніж етнічного населення. Вона тримає капітали, має вілли, навчає своїх дітей - не в "цій" країні. Відповідно, доля "цієї" країни її цікавить найменше" [11, с. 56].
Українські "ура-патріоти" не тільки не змогли запропонувати суспільству конструктивної програми будівництва майбутнього, а й виявилися творцями та популяризаторами нових міфів українського шляху, висловлюваних у гучних промовах та гаслах: "Україна - європейська держава", "Україна має увійти до сім'ї цивілізованих європейських країн" тощо. Значна їх частина, зробивши вибір на користь обслуговування влади, інтересів великих корпоративних угруповань, останнім часом не дуже переймається загальнодержавними інтересами.
Розбудова державності, на жаль, звелась у нас не до розв'язання нагальних соціально-економічних, культурно-просвітницьких проблем. Її основним змістом стало непомірне, непосильне для народу зростання непродуктивних державних витрат, розбухання бюрократичного державного апарату, який до того ж звільнив сам себе від будь-якої відповідальності за стан справ у суспільстві, самоусунувся від здійснення регулятивних функцій, масово скорумпувався, перекваліфікувався з управлінців, які повинні забезпечити розв'язання складних соціально-економічних проблем, на туристів--бюджетників, що роз'їжджають по всьому світу за кошти платників податків, вивчають "передовий досвід" (практично вхолосту), укладають договори намірів про співробітництво тощо.
Формальне посилання на важливість глобальних завдань "розбудови державності", кількісне розширення присутності України в міжнародному співтоваристві (в етатистському розумінні) та демократичних перетворень в охлократичному сенсі, коли номенклатурно-олігархічний режим намагається ототожнити себе з "національною державою" (схоже як комуністична номенклатура ототожнювала себе з державою "робітничо-селянською"), лише дискредитує ідею розбудови незалежної демократичної держави.
Отже, за роки незалежності у нас "не сформувалася власна "національна аристократія", яка прагнула б стати провідником суспільної консолідації та духовного відродження України. Нинішній вітчизняний істеблішмент уособлює квазіеліту, яка не здатна адекватно відповідати викликам глобалізованого світу, гідно захищати національні інтереси" [12, с. 25].
Безпорадність соціально-економічної політики, "номенклатурний патріотизм" керівної еліти зробили країну такою слабкою, що вона змушена йти на нові, небезпечні поступки у відносинах з іншими державами. Реально українська зовнішня й внутрішня політика давно вже похідна від політики інших держав, насамперед США і Росії. Мало того, економічна ситуація, до якої довів Україну правлячий істеблішмент, поставила перед ним же питання і про збереження своєї влади. Реальною для України є й загроза опинитися на узбіччі світового розвитку.
Сьогодні з ділових кіл, різних верств суспільства поступово зростає нова політична еліта, її структура складна й постійно змінюється. Вона формується в жорсткій боротьбі між різними, нерідко антагоністично налаштованими прошарками суспільства, їхніми рухами, партіями, блоками. Намагання утвердитися й перемогти в цих хаотичних політичних умовах, жадоба влади й власності живлять серед значної її частини нерозбірливість у засобах (макіавеллізм), залежність від власної й чужої буржуазії. Не відстає "нова номенклатура" від "старої" і у зловживанні службовим становищем, участю навіть на рівні законодавчої влади в комерційній діяльності, лобізмом тощо.
Нинішня українська "еліта" вважає, що вона "герой Риму", її тягне до тріумфальних арок й апофеозів, фанфар і монументального живопису, до маршів, гімнів та інших форм самооспівування. Свідченням цього є і ті декорації, що виникли на майдані Незалежності останніми роками за гроші платників податків, однак не на їх замовлення. Це "вони" замовили про себе і для себе. Можна без перебільшення говорити і про національну зраду еліти, яка в українській державі не хоче бачити її українською, не шанує державної мови, не дбає про українську культуру, національні інтереси. Підкоривши собі владні структури, вони перетворилися в найпотужніші сили в державі. Без любові до України та шаноби до могил своїх дідів-прадідів, без духовного коріння в українській землі. Як справедливо зазначає Ю. Габович, сформувалася "така страшна, бездарна, порочна, злочинна й ненаситна "еліта", яка вже не допускає свого відчуження від влади... Вибори не приводять до зміни становища як унаслідок фальсифікації та підкупу виборців, так і через поширення ганебної злодійської моралі серед усіх верств населення[13, с. 13]. Можна констатувати, що, незважаючи на певні ідеологічні й політичні розбіжності, представники правлячих еліт остаточно і, схоже, безповоротно оформилися в окрему самовідновлювальну касту, яка контролює основні ресурси країни, виступає від імені народу, представляє в країні інтереси глобальних політичних та економічних інститутів і є відділеною від всіх інших співвітчизників системою нездоланих переборок, фільтрів і перешкод.
З огляду на певну дискредитацію національно-демократичної ідеї ми маємо на загал досить скептичне ставлення до незалежної держави - як стратегії й домінанти українського суспільства та демократії - як механізму реалізації цієї стратегії. Нині можна говорити про певну відчуженість громадськості від влади, а, отже, і держави, свідченням цього є цілковита байдужість громадян. У суспільстві швидко поширюються настрої зневіри, подвійна мораль, апатія і цинізм, втома. Соціальна ситуація буквально травмує й знесилює багатьох людей. Дослідження свідчать, що ентузіазм народу і надії його вичерпались. Негативізм став домінантою масової свідомості.
Сьогодні в Україні відбувається те, що російський політолог С. Кара-Мурза називає "демонтажем народу" [14]. Причому загальна культурна деградація стосується не тільки еліт, а й представників соціальних низів. Переважна частина населення переживає найсильнішу фрустрацію, задаючи нові параметри маргінального способу життя. Уже цитований нами О.
Loading...

 
 

Цікаве