WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення - Реферат

Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення - Реферат

Україні впродовж кількох декад більшовицького тоталітарного режиму, коли система влади перетворилася на ірраціональну, по суті, знеособлену, денаціональну мегамашину, відбувалося тотальне винищення українських національно свідомих провідників: військових, адміністраторів, творчої інтелігенції, лікарів, учительства. Спланованим геноцидом проти українського народу, способом політичного винищення українства як нації був голодомор. Має рацію М. Головатий, коли стверджує: "Голодомор задумувався, здійснювався - і це не викликає сумнівів - найперше для того, щоб винищити українство, зробити зрештою все, аби Україна не мала жодних претензій на власну державність" [7, с. 33].
Із голодомором 1932-1933 років тісно пов'язані масові політичні репресії, знищення храмів, ліквідація священиків, найкращих представників національної еліти. На тлі тотального відчуження від власності й влади під гаслами "знищення класів" (насамперед куркульства), "побудови безкласового суспільства" були репресовані ті верстви українського суспільства - заможні селяни, кооператори, підприємці, комерсанти, торговці, які становили виробничий цвіт нації й у перспективі могли стати соціальною базою національного відродження, а сам український народ поступово перетворювався на етнографічну масу, частину "нової історичної спільності - радянського народу". Ідеологічні міфи про злиття націй і утворення єдиної спільноти радянських людей торкнулися насамперед українців, спричинили серйозні деформації в їхній свідомості.
Отже, упродовж століть чужі еліти нав'язували Україні, її регіонам різні принципи і засади організації життя, культуру і традиції. Тому у фазу незалежності ми увійшли з різними цілями й поглядами, національним і соціальним складом, рівнем національної свідомості, національно-історичної ідентичності, які сформувалися на підставі регіональних, культурних, ідеологічних, релігійних та мовних ліній поділу. Навіть якщо брати до уваги лише етнічних українців, то й вони різні у своїх політичних, суспільних, релігійних аспіраціях. Така "спадщина" містить потенційну загрозу процесам державотворення, значний потенціал соціальних конфліктів та напруженості, істотно перешкоджає консолідації українського суспільства.
Це в жодному разі не означає, що серед українців немає людей, здатних керувати, - вони є. Але більшість з них керує сусідньою Росією, оскільки багато десятиліть в імперії діяв механізм відбору, внаслідок чого найпрогресивніші представники кожної національності опинялись у Москві, поповнюючи лави державних топ-менеджерів. Залишались не найкращі, але керовані кадри з добре розвинутими інстинктами і відсутністю аналізу. У державі з багатовіковою традицією керівна еліта - це прошарок суспільства з відповідними традиціями, навичками, навіть, секретами, які, як мудрість, передаються від покоління до покоління без зайвого афішування.
Формування національної еліти, становлення провідної верстви нині такі ж актуальні, як і в минулі часи. Самоутвердження української нації на новому витку світової цивілізації, успішне творення державно-політичного організму залежатиме від того, наскільки українська державницька ідея увійде у свідомість громадян України, яке місце посяде в системі їхніх цінностей. Державотворення в Україні відбувається сьогодні в досить несприятливих умовах як з позиції внутрішніх, так і зовнішніх факторів.
Вказуючи на залежність становлення й зміцнення нашої державності від власної національної еліти, провідної верстви, деякі дослідники на початку незалежності вбачали її насамперед у вигляді панівного "партократичного" соціального прошарку, "комуністичної номенклатури" [8, с. 6] чи державної бюрократії [9, с. 70]. Постає питання: чи можна вживати поняття національної еліти щодо компартійного і бюрократичного класів? Чи можна вбачати в них провідну верству на шляху розбудови Української держави?
По-перше, політично самостійною Україна стала не лише внаслідок національно-визвольних змагань чи демократичних домагань української політичної контреліти, яка почала формуватися в 90-ті роки ХХ ст., а й через перерозподіл влади; цілком несамостійно, а внаслідок щасливого випадку, пов'язаного з невдалим путчем ортодоксальної частини номенклатури колишнього СРСР у серпні 1991 року. Боротьба за владу, загальне зацікавлення в поваленні її центральних структур детермінували суверенізацію союзних республік поза логікою внутрішніх процесів, які так чи інакше були підготовкою до незалежного буття. Звичайно, цей процес спрямовувався вищою республіканською бюрократією й моделювався відповідно до її амбіцій, що зросли до державницького рівня.
В Українській державі репрезентанти владних структур угледіли ймовірний порятунок від російських катаклізмів і одержали соціальні позиції, про які не могли й мріяти в радянських умовах. З провінційної, нікому не цікавої еліти вони перетворилися в представників все ж таки великої держави, їх приймають на рівні провідних лідерів світу.
Не заперечуючи певних "патріотичних" інтенцій в певних представників комуністичної номенклатури, все ж наважимося стверджувати, що її "самостійництво" мало в принципі не етнічний, тобто не національний, і тому не державницький характер, а передусім - кланово-корпоративний. Будь-яка олігархія "самостійницька" тією мірою, якою усамостійнення від "керівника-суверена розширює її доступ до влади та власності й водночас не наражає на надмірний ризик її попереднє привілейоване становище" [10, с. 38].
По-друге, формально "партія влади" начебто й справді "виборола" державну незалежність і демократію, багатопартійність і ринкову економіку, але лише настільки, наскільки це не порушує її основного принципу: збереження влади й власності. Тому й "розбудовує" вона державу та ринкову економіку у вельми специфічному мафіозно-олігархічному варіанті.
Стратегія державотворення, яка була запропонована почасти національно-державницьким табором, значною мірою прийнята сучасною владною елітою у власній інтерпретації. Скориставшись сприятливою ситуацією, корумпована українська бюрократія, її вища і середня ланки, де-юре закріпила за собою значну частину державної власності, якою вже давно фактично розпоряджалася, залишаючи більшість народу найманими працівниками.
І, по-третє, невисокий інтелектуальний та культурний рівень усіх ешелонів нинішньої посткомуністичної української державної бюрократії, її застійницький настрій, істотний присмак так званої "совковості", брак адекватних вимогам часу професійності й компетентності, національноїсвідомості та патріотизму значно зменшують її потенціал у процесах державотворення. Часто її дії не можна назвати такими, що відповідають статусу української еліти. Є посадові особи, які не вірять в можливість і силу України. На політичну арену виходять люди, налаштовані на поразку.
Державний апарат, чиновники не здатні проводити більш-менш самостійної політики. Не є перебільшенням твердження деяких науковців про те, що й ринкові реформи в Україні розпочалися не з волі її керівництва, а за "законом з'єднаних посудин". Надто тісно пов'язане з російською економікою її господарство змушене було плентатися в фарватері курсу, що прокладався за межами кордонів нашої держави. Це був найгірший варіант з усіх можливих варіантів трансформації командно-адміністративної економіки. І не випадково досі Україна лише незґрабно копіювала ті заходи в економічній і соціальній сферах, що їх запроваджувала Росія. Власне Україна не здійснювала справжньої реформи, а
Loading...

 
 

Цікаве