WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення - Реферат

Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення - Реферат


Реферат на тему:
Національна еліта як фактор державотворення: уроки минулого й реалії сьогодення
?
Історичний досвід та сучасна практика свідчать, що побудувати національну державу можна тільки за умови, коли в суспільстві є верстви, групи, зацікавлені в її існуванні. Відбутися може лише соціально розвинений народ, що має власну провідну верству, життєздатну еліту. Про це в загостреній формі вустами одного зі своїх героїв говорив І. Франко: "Поки ви, русини, не маєте своїх дідичів і міліонерів, поти ви не є жаден народ, а тілько купа жебраків та невольників" [1, с. 369]. Усвідомлюючи залежність державницького поступу від ролі й місця провідної верстви в суспільно-політичному житті, він звертається до інтелігенції із закликом "витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя…" [2, с. 404].
Відсутність цього соціального прошарку вже не раз спричиняла в Україні втрату незалежності. До цього долучався також трагічний вплив зовнішніх чинників. Так, Українська автономія в складі Російської держави в другій половині ХVІІ - на початку ХVІІІ ст. не втрималася й загинула через те, що не мала достатньо надійного соціального ґрунту, а тому не могла не втратити й провідної своєї верстви. Своєрідність тогочасних подій в Україні полягала в тому, що антифеодальна за своїм змістом визвольна війна була водночас національною революцією, боротьбою за власну державність. Національно-визвольні змагання дали додатковий імпульс становленню буржуазних, ранньокапіталістичних відносин, які всупереч феодальній реакції, почали розвиватися на українських землях завдяки козацтву, духовенству, міщанству та вільному селянству. Здобувши право на необмежену участь у політичному житті, вільне заняття промисловою діяльністю, право на володіння землею - основним національним багатством, ці соціальні верстви, насамперед козацтво, творили українське суспільство як політичну й господарську цілість. Попри суперечливий характер, певні прорахунки та відступи, у ментальності українців утверджується державницька ідея, яка стала метою визвольних змагань ХVІІІ-ХХ століть. Водночас нової якості набули етнічні процеси, пов'язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням їхнього місця серед інших народів.
На жаль, після революції Б. Хмельницького, коли було досягнуто певної самостійності, український народ в особі його провідної верстви - української шляхти не зміг скріпити цю самостійність, а навпаки - розгубив її впродовж століття. Згодом нова українська аристократія, що виникла з середовища, розворушеного Хмельниччиною, поспіль денаціоналізувалася, зрадила національні інтереси, дедалі більше відходила від ідеї державності в бік чистої користі. "Боротьба за соціальні привілеї і за адміністративну автономію як засіб кращої охорони тих привілеїв - ось що було змістом панівної верстви в Україні, а не боротьба за автономію української нації", - писав відомий дослідник М. Шаповал [3, с. 24-25].
Такі українці байдуже або навіть вороже ставилися до української державницької ідеї, остання була на периферії їхніх політичних інтересів. Типовими є слова Віктора Кочубея - українця, який належав до найближчого імператорського оточення: "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший… Я розглядаю турботи українських губерній з точки зору спільних інтересів усієї Росії" [4, с. 10]. Хоча були й такі, які не тільки не стали на шлях колаборанства - служби московській імперії (чи польській короні), а й кидали виклик імперії, тільки-но вона вступала в чергове воєнне протистояння: дворяни Полетики, Милорадовичі, Марковичі, Рєпніни, Василь Капніст та інші.
Логіка історичного процесу полягала в тому, що в складі абсолютистської Росії Українська держава з її демократичним устроєм була позбавлена перспектив розвитку, адже справжнім фундаментом російської державності були не суспільно-станові верстви, не вільнолюбиві звичаї й традиції, а монархія. Станові відносини, місцеве самоврядування, суд, адміністрація, промисловість, банки, університети, література й мистецтво, академії тощо - трималися в душі народній безпосередньо через монархію. І наступні (після 1654 р.) десятиріччя "працювали" проти Української держави: ішов поступовий процес утрати етнічних рис, ліквідації окремих, а згодом і цілих суспільних інституцій, зокрема й державних. Невдалий антиімперський виступ гетьмана І. Мазепи в союзі зі Швецією через незлагоду в українському суспільстві призвів до знищення в 1775 р. Запорозької Січі та скасування гетьманства й запровадження в Україні загальноросійського адміністративного устрою, що означало для України наприкінці ХVІІІ ст. втрату останніх ознак автономії.
Ситуація повторилася на початку ХХ ст.: Українська Народна Республіка зазнала поразки саме через те, що національна еліта - політична, економічна, військова, інтелектуальна - була занадто слабка й не зуміла об'єднати суспільство соціально. Російська імперія пригноблювала Україну не лише економічно, а й духовно. Вона зманювала, нищила національну еліту, добре усвідомлюючи, що без духовного осердя нація, народ перетворюються в натовп, бездуховну юрбу. Не випадково найбільшою трагедією українців Т. Г. Шевченко вважав не економічне гноблення (то вже наслідок), а те, що живуть українці "на нашій - не своїй землі", те, що довкола "байстрюки Єкатерини сараною сіли" [5, с. 267].
Однак саме безвольність і розгубленість тодішньої верстви, яка в екстремальних умовах не зуміла здійснити належний вплив на народ, призвели до того, що останній виявився дезорієнтованим, незмобілізованим, не здатним організовано виступити на захист свободи й незалежності. В умовах загострення багатьох соціальних проблем, гальмування реформ, передусім земельної, політичної нестабільності зовнішнім силам не так важко було збурити проти української державності соціальні низи та люмпенізовані прошарки суспільства. Чи не тому В. Винниченко підкреслював, що в утраті української державності винні не стільки загарбники, скільки насамперед ми. "Ми не розуміли того, що наша державність потрібна нам була, як засіб для повного соціального й національного визволення наших працюючих мас, як засіб… перетворення сучасного насильницького громадянства в громадянство вільних і рівних людей, - пише він з гіркотою в 1920 р. - Що твердішою споверху, знадвору здавалася наша державність, що більше вона набирала вигляду "справжньої" державності, то й більше слабла й підупадала з середини, у своїх дійсно-справжніх основах - в широких народних масах" [6, с. 107-108, 125].
Саме в ці роки українці чи не вперше були готові не тільки вивчати рідну мову, культуру й дослідити етнографію, не просто добиватися свобод у межах автономії, а й воювати за самостійність і незалежність України. Якраз тоді вискристалізувалось багато внутрішньо вільних людей, для яких смерть була кращою від неволі.
Загалом же визвольні змагання 1917-1921 рр. ще разпідтвердили, що без провідного соціального прошарку національна держава неможлива. Брак національного ідеалу в усіх верствах суспільства, недостатнє прагнення інтелігенції бути передусім виразником загальнонаціональних бажань призвели до втрати державності. За винятком небагатьох прикладів усвідомлення актуальності нагальних завдань, що стояли тоді перед інтелігенцією, остання загалом була паралізована політично й схилялася швидше до самодостатнього етнографізму.
Надалі в
Loading...

 
 

Цікаве