WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Розвідувальна діяльність у Київській Русі - Реферат

Розвідувальна діяльність у Київській Русі - Реферат


Реферат на тему:
Розвідувальна діяльність у Київській Русі
Бажання знати якомога більше про своїх близьких і далеких сусідів одвічно властиве людям. Тому вже на зорі історії людства робились спроби пізнати життя інших народів і країн. Своєрідна розвідувальна діяльність притаманна людям, починаючи з кам'яного віку. Однак справжня професійна розвідка є надбанням людства нових часів. Одні історики вважають, що вона виникла у ХVIII ст., інші - що в добу наполеонівських війн на початку ХІХ ст.
Тому варто скептично поставитись до історій про ведення систематичної розвідувальної діяльності у давні часи. Пригадую: в дитинстві я і мої однолітки зачитувались романом Натана Рибака "Переяславська Рада", особливо сторінками, на яких описувалась розвідувальна служба великого гетьмана. Послуговуючись сучасними термінами, Хмельницький мав професійну службу зовнішньої розвідки, яку очолював його найближчий сподвижник, чигиринський городовий отаман Лаврін Капуста. Той отаман мав сітку агентів у різних країнах Європи,насамперед у Речі Посполитій, проти якої козацька Україна з 1648 р. вела виснажливу війну. Кращий серед них український шляхтич Малюга перебував у самому серці ворожого табору: він грав у шахи з самим польським королем, вивідуючи у нього державні й військові таємниці...
На жаль, ця романтична історія позбавлена історичного ґрунту. Лаврін Капуста був реальною особою, шляхтич Малюга, - можливо, теж. А от професійної зовнішньої розвідки у Хмельницького не було. І не могло бути. Бо тогочасне суспільство не досягло такого рівня розвитку, коли народження такої структури стає необхідністю.
Тому стосовно часів середньовіччя можна говорити лише про розвідувальну діяльність, що велась зовсім не професіоналами цієї справи. Уже в історії східних слов'ян, за кілька століть до народження Київської держави, існують свідчення такого роду. У VI ст. нашої ери починаються масові вторгнення слов'ян у Середнє і Нижнє Подунав'я, що належало Візантійській імперії. Імперському війську доводилось, часом з напруженням усіх сил, відбивати натиск мужніх і численних слов'ян, яких візантійські історики звичайно звуть антами (анти були предками східних і частини південних слов'ян пізніших часів). Прокопій з Кесарії, Менандр, Маврикій та ін. автори докладно, хай часом з відступом від історичної правди, описують антів, їхній спосіб життя, манеру ведення війни.
Особливо важливим для теми нашої розвідки є "Стратегікон" візантійського полководця Маврикія, що в 582-502 рр. посідав імператорський престол. "Стратегікон" вважається видатною пам'яткою бойової практики раннього середньовіччя. Маврикій приділив велику увагу антам: способам ведення військових дій, бойовому порядку у битвах, хитрощам, до яких вони вдавались, а також їхньому озброєнню, одягу, нарешті зовнішності цих войовничих сусідів імперії. Маврикій високо цінував своїх антських супротивників. Він писав, що коли кампанія проти антів ведеться поблизу Дунаю (північного рубежу Візантії), слід "стерегтися робити в літній час без розвідки переходи через місця, що їх важко долати, тобто лісисті", бо там особливо можливий напад ворога. Маврикій радив одразу ж захопити "язика" і дістати від нього відомості про ворога. Маврикій радив також стерегтися ворожих вивідувачів, віддавав належне умінню антів вводити в оману візантійських воєначальників: "Так званих перекинчиків, котрі одержують накази показувати шляхи, належить надійно стерегти", тому що серед них є люди, що служать ворогові й повідомляють неправдиві відомості, тобто розвідники.
Як писав знавець проблеми, практика воєнної і політичної, у тому числі дипломатичної розвідки, була відома з давніх часів. Візантійський дипломат й історик Пріск Панійський (V ст. н. е.) у своїй праці "Візантійська історія й діяння Атілли" розповів про систему політичного шпигунства, дипломатичної розвідки, яку з успіхом застосовували одна проти одної Візантійська імперія і гунська держава Атілли. Атілла через своїх шпигунів при константинопольському дворі одержував інформацію про зміст секретних доручень візантійського імператора послам, яких посилали до гунів... Історія взаємовідносин антів з Візантійською імперією дає підстави вважати, що їхні численні напади на столицю Візантії в VI ст. не проходили без участі одноплеменників, котрі служили у візантійській армії.
На користь думки, що розвідувальні дії супроводжували історію й, зокрема, дипломатію східних слов'ян та їх перших державних утворень, які виникають з початком ІХ ст., свідчить розповідь так званих Бертинських анналів, яку історики вважають першим точно датованим свідченням про таке утворення у Східній Європі. Назва джерела походить від місця знахідки його рукопису в абатстві св. Бертина на півдні Франції. Джерело розповідає, що 839 р. до імператора франків Людовіка Благочестивого (сина Карла Великого) прибуло посольство від візантійського імператора Феофіла (829-842 рр.), котрий "прислав також якихось людей, які твердили, що вони, тобто народ їх, називається "рос".
Ті люди назвали себе шведами і розповіли, що їхній государ, якого вони іменували хаканом, послав їх до Феофіла заради дружби. Вони запевнили Людовіка, ніби Феофіл просив його сприяти поверненню їх додому, тому що вони боялись повертатись землями варварських народів, через які перед тим дістались Константинополя. Імператор провів ретельне розслідування і, "вважаючи їх радше розвідниками в тій країні [Візантії] і в нашій, ніж послами дружби, вирішив про себе затримати їх до тієї пори, поки не пощастить дійсно з'ясувати, чи з'явились вони з чесними намірами, чи ні".
Людовік одразу повідомив Феофіла про це, а також написав йому, що з поваги до нього прийняв послів росів приязно і, що коли вони виявляться достойними довіри, він відпустить їх і надасть можливість безпечного повернення на батьківщину; якщо ж ні, то з своїми послами відішле шведів перед очі Феофіла, щоб той сам вирішив, як з ними варто вчинити". На жаль, на цьому оповідь Бертинських анналів про послів від росів до Людовіка уривається, і вчені вже ніколи не дізнаються про їхню долю.
Дослідники цього свідчення франкського джерела вважають, що підозрілість імператора Людовіка щодо послів пояснюється саме тим, що вони назвали себе шведами. Тоді варяги (а шведи становили значну частину цих войовничих вихідців із Скандинавії) спустошливими набігами завдавали величезної шкоди північному узбережжю Франкської імперії, і це не могло не викликати настороженості її государя. Бертинські аннали залишають враження, що ті посли від не відомого науці "хакана" дійсно могли бути вивідувачами, перед якими стояло завдання розвідати становище в тодішній столиці франків Ільдесхаймі.
Історики здавна сперечаються стосовно того, хто був хакан народу рос, хто були ті роси і чому послами хакана стали шведи. Останнім часом більшість учених сходиться на тому, що їх надіслало східнослов'янське державне утворення в Середньому Подніпров'ї. Адже з пізніших джерел, зокрема із "Слова про закон іблагодать" київського митрополита Іларіона, створеного в 30-х роках ХІ ст., відомо, що київського князя називали в урочистих випадках каганом, титулом, запозиченим від хозар. Так звали Володимира святого і його сина Ярослава Мудрого. Вибір руським хаканом послами шведів теж пояснюється задовільно. Адже, починаючи з часів київського князя Аскольда (кінець 50-х - 70-ті роки ІХ ст.), варяги служили київським князям насамперед як воїни, а ті з них, що володіли іноземними
Loading...

 
 

Цікаве