WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Передумови створення української дивізії "Галичина" - Реферат

Передумови створення української дивізії "Галичина" - Реферат

історична аналогія між дивізійниками і січовими стрільцями була очевидною.
Незаперечним е той факт, що як у часи першої світової війни, так і в часи другої, Україна не мала своєї державності, не мала достатніх сил протистояти цим двом агресорам - більшовицькій Росії і фашистській Німеччині. І. через те частина українського населення, перш за все інтелігенція Галичини, вбачала вирішення проблеми незалежності Української держави через союз з Німеччиною. Інша частина населення України, яка довгий час жила в СССР, під впливом більшовицької пропаганди, бачила майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією.
ОУН, вбачаючи в російському більшовизмі найбільшу небезпеку для народу України, в перші дні війни сподівалася знайти підтримку ідеї незалежності України у Німеччини. Але Гітлер, як і Сталін, прагнув світового панування, і сподівання отримати від нього незалежність для України було нереальне. Після проголошення ЗО червня 1941 року у Львові Акта про державну незалежність Гітлер наказав заарештувати весь провід ОУН, усіх її членів. І Степан Бандера, і Ярослав Стецько потрапили, як і тисячі інших українських патріотів, до німецьких в'язниць. Саме після цього ОУН відкинула будь-які ілюзії щодо можливості союзу з Німеччиною і вступила у відверту боротьбу на два фронти - з Німеччиною і з СССР.
1942 року було створене славне військо УПА, яке очолив генерал-хорунжий Роман Шухевич. Зазначу, що на початку війни Роман Шухевич був націоналістичним провідником батальйону "Нахтігаль", який складався з українців, але перебував у складі німецької армії. Цей факт тільки підтверджує, що на початку війни серед українського народу, серед української державномислячої інтелігенції, а також у військово-політичному керівництві ОУН мало місце сподівання на можливість домовленості з військово-політичним керівництвом Німеччини щодо створення незалежної Української держави.
Тепер зупинімось на факті з історії українського народу, що мав місце у Східній Україні, на Харківщині. Цей маловідомий факт описав у своїй книзі "Україна в огні" видатний український письменник і режисер Олександр Довженко. Тільки нещодавно ця книга вийшла у світ. До цього часу її було заборонено ідеологами комунізму.
У 1943 році О.Довженко разом із Червоною Армією опинився у Харкові. Як відомо, за короткий час Харків двічі переходив з рук до рук. Перший раз совєтські війська вибили німців із Харкова у березні 1943 року. Але то був погано продуманий і непідготов-лений наступ. І тому німці місто відбили. Тільки у серпні 1943 року Червона Армія остаточно вибила німців із Харкова.
Але Довженко, свідок тогочасних подій у Харкові, зазначає, ідо коли перший раз, у березні 1943 року німців було вибито з міста, харків'яни вийшли зустрічати совєтські війська як воїнів-визволителів, із квітами. Проте вони наштовхнулися на вороже ставлення з боку військових. Таке відверто погане ставлення до населення України було наслідком ідеологічних настанов більшовицького керівництва з Москви, які приписували зрадництво цілим народам колишньої Совєтської імперії, в тому числі і українському, територія і населення якого майже повністю потрапили під німецьку окупацію. Це тільки сьогодні стало відомо, що українському народові готувалася доля бути вигнаним зі своєї землі, як то комуністи зробили з народами Кабардіно-Балкарії чи з кримськими татарами. Навіть існував план масового виселення українців у Сибір. Про це казав ще Хрущов на XX з'їзді КПСС. Але велике населення, великі території України і обмежені можливості залізничного транспорту не дали змоги більшовикам провести на практиці їхні злочинні плани.
1943 року в Харкові О.Довженко задумується над питанням: чому Червона Армія так погано ставиться до місцевого населення - до українців? Чи не вона мусила б відчувати свою провину за те, що, поспішно відступаючи, точніше - втікаючи, залишила напризволяще населення України?
'До того ж, у Харкові розгорнув свою криваву діяльність НКВД. Тож коли у серпні 43-го німців було вдруге вибито з міста - тисячі (!) харків'ян пішли на захід з німцями. Зверніть на це увагу, бо мова йде не про Західну Україну, а про Східну, про Слобожанщину. Тобто і на Сході України, повною мірою відчувши на собі жорстокість більшовицької влади, тисячі українців-харків'ян роблять свій вибір не на користь комуністичного уряду, хоча до того часу вони проживали в умовах панування комуністичної ідеології.
О. Довженко описує, як він бачив біля стереотруби генерала-українця, що спостерігав бій українців-'чорносвитків" і плакав. "Чорносвитками" називали тих, хто потрапив у німецьку окупацію і кого Червона Армія примушувала йти в бій проти німців, навіть не переодягнувши у військову уніформу, не кажучи вже про якийсь військовий вишкіл. Як правило, "чорносвитки" були приречені на загибель у першому ж бою. Це була одна з форм геноциду більшовицького уряду Москви проти українців.
Факт поведінки українців на Харківщині у 1943 році дає підстави зробити висновок про адекватність її з поведінкою українців у Західній Україні. Тобто харків'яни за короткий час - від березня до серпня 1943 року - пережили те, що й галичани в період 1939-1941 років, а "саме - зазнали в концентрованому вигляді всю звірячу сутність комуністичного правління, комуністичної антинародної ідеології, спрямованої не тільки на руйнацію самобутності окремих народів, а й на їхнє тотальне знищення.
Тисячі українців як Західної, так і Східної України, відчувши панування комуністичного режиму, робили однаковий політичний вибір не на користь советської, а на користь німецької сторони.
Не збираюся стверджувати, що цей вибір був кращим чи гіршим, ніж вибір українців, які вирішили шукати майбутнє України в союзі з більшовицькою Росією. В обохвипадках наслідки були б для України однакові. Рятуючись від більшовицького, українці потрапляли в пащу німецького вовка.
Таку проблему можна розглядати як трагедію українців, що змушені були між двох вибирати менше зло. І як наслідок - воювати один проти одного під прапорами чужих держав, у чужих арміях, обстоюючи постулати ворожої для самої ідеї незалежності України ідеології.
А як дивиться на цю проблему світова спільнота? Кажуть, істина пізнається у порівнянні. І тому для порівняння нагадаю про долю 70 тисяч російських донських козаків, що, як і галичани, воювали у другій світовій війні на німецькому боці і також потрапили в полон до англійців. Кого-кого, а Великобританію не можна було запідозрити в більшій симпатії до українців, ніж до росіян. І все ж таки англійці видали Совєтам 70 тисяч донських козаків і не видали 11 тисяч українських дивізійників.
Причина такої поведінки Великобританії полягала в тому, що вона в питаннях репатріації громадян СССР стояла на позиціях виконання міждержавних угод. Згідно з тими угодами, не можна було вважати, що українці-галичани воювали проти свого народу, що вони були якимись зрадниками, бо їх не вважали навіть громадянами СССР. Для західного світу не було секретом, що СССР окупував землі Західної України, тобто вчинив акт агресії. Вибір форми боротьби з більшовицьким агресором - чи то власними силами, чи з допомогою іноземних армій - був прерогативою поневолених більшовиками народів.
Щодо донських козаків цей підхід був неможливий, бо саме російський народ виступав носієм більшовизму. Тобто, воюючи з більшовизмом, донські козаки-росіяни воювали проти держави, громадянами якої вони були.
В англійському місті Дербі е могила Івана Коваля українського походження, який загинув на Фолклендах у 1983 році, воюючи у складі англійських парашутних військ. Коли одна жінка з української громади у Великій Британії написала про Івана Коваля хорошу велику статтю в українській пресі, на неї обурились українці Аргентини. Виявляється, з Аргентини на Фолклендських островах загинуло понад 200 (!) вояків українського походження.
Тобто знов українці почали сперечатися і з'ясовувати, хто з них був більш "правильний": той, хто воював за Великобританію, чи той, хто бився за Аргентину. І таке, мабуть, тривало б, коли б Україна нарешті не стала незалежною і для українця нарешті не з'явилася б можливість - як воювати, то за Україну, і як вмирати - то тільки за неї.
Loading...

 
 

Цікаве