WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Основні етапи розвитку України в 1917-1921 роках - Контрольна робота

Основні етапи розвитку України в 1917-1921 роках - Контрольна робота

непідйомного СССР. Однак майбутнє цієї нової спільноти бачилася всіма групами населення по-різному, хоча мало єдину знакову назву "незалежна Україна". У цьому і полягала велика ілюзія, породжена референдумом про незалежність 1991 р. Всі наче голосували за одне і те ж. Формально - так. Однак по суті - ні. Це усвідомлювала посткомуністична номенклатура в Україні, яка, вже тоді миттєво зорієнтувавшись, належно провела референдум, посиливши його масованою пропагандою, яка відрізнялася у кожному з реґіонів і обіцяла у кожному з них те, до чого він прагнув. Результат був досягнутий, однак політична нація так і не постала.
Водночас було вперше закладено основу для тих маніпуляцій з виборами, які досягли свого апогею на референдумі щодо конституційних змін 2000 року. Подібну технологію подвійних та потрійних стандартів застосовували на всіх президентських виборах, що і далі закріплювало фактичну гетерогенність населення України, не вело до справжнього консенсусу чи компромісу у вирішенні націотворчих завдань, а слугувало тільки вирішенню ситуативних завдань.
Таким чином, гетерогенність не тільки закріпилася в незалежній Україні як факт, але й почала наростати. Різні реґіони практично не проявляють волі до зближення чи взаємного зацікавлення. Причому, це стосується і культурного виміру, і економічного сенсу. Єдиний економічний організм в силу кризовости економіки та відсутности хоч якогось формування її структури через різного роду пільгову політику практично не створюється. Зрештою, реґіональні номенклатури на першому етапі навіть чинили опір втручанню центру у перерозподіл власности у їхніх реґіонах.
Західний реґіон не сприйняв практично повальної і вже незмінної русифікованости Півдня та Сходу. Не було проведено громадської дискусії з цього питання, суспільство не відрефлектувало реального стану справ. І не тільки не усвідомило реального стану справ, але й не виробило спільної, прийнятної для усіх (чи принаймні більшости) складових суспільства стратегії, що ж робити далі із проголошеною незалежністю та імплікованою тим самим політичною спільнотою й єдністю.
Невідомо, на чому базувати цю єдність. На спільності долі? Економічному інтересі? Але чи існує спільний загальноукраїнський економічний інтерес? Якійсь формі консенсусу? Але ж немає механізмів загальнонаціональної дискусії, яка б мала його виробити. Українське суспільство залишається розірваним. Мові? Але якій - тій, якою розмовляє більшість? Натомість, навіть офіційний Київ так і не спромігся усвідомити консолідуючої ролі української мови, він і далі сприймає її вкрай формально та холодно, вже не кажучи про майже всуціль російськомовне чи радше совєцькомовне київське міщанство. Для нього не існує фундаментальної тези російського політолога Сєрґєя Чернишова, що Росія - це, щонайперше, російська мова, а не територія, поліетнічне, полікультурне населення, а тим більше не та чи інша адміністративна структура. Натомість для адміністрації "государства Украина" актуальною є лише теза, що держава - це адміністрація.
Водночас у такого диференційованого населення, яке не має спільного мовного простору (практична розполовиненість на російсько / суржико та україно / суржикомовне населення), спільного інформаційного простору (його практично віддано російським медіа, і більшість громадян нашогоо суспільства насправді живуть у російському медіа- та інформаційному просторі, переймаючись проблемами держави Росія, а тому більшою мірою є "росіянами", ніж "українцями" в інформаційному сенсі слова), не формується ідентифікація з даною державою. Тривалий час існуючий з українською незалежністю стан навіть у формальному сенсі значною частиною суспільства або не усвідомлювався (а це включає певні зобов'язання та обмеження), або ж сприймався як нетривкий перехідний стан чи імітація незалежности, або ж просто сприймався вкрай вороже. Державний проект не став істотним для значної частини населення. Ба навіть більше - ні адміністрація, ні саме суспільство так і не випрацювали акцептованого більшістю суспільства "проекту Україна", він просто відсутній. Можна говорити про певний брак "державного інстинкту", якщо така термінологія прийнятна для більшости населення України.
Тому для формування якоїсь спільної бази дуже важливо будувати в Україні механізми громадянського суспільства. Ним має статии суспільство, яке усвідомлює реальний стан, працює над виробленням візії майбутнього, може озвучити свою дискусію, має реальні політичні та громадські механізми, щоб втілювати вироблений консенсус у життя. На жаль, темп побудови громадянського суспільства в Україні спадає, якщо взагалі не стаґнує. Відбувся значний перекіс у бік створення олігархічної моделі правління з однозначним домінуванням однієї гілки влади, втіленої в інституті президентства.
Однією з баз, на якій можна було б розбудовувати державу, поза всяким сумнівом є економіка. Від СССР Україна успадкувала не цілісний самодостатній організм, чи економіку, яка була б ефективно кооперована з якимись іншими економічними системами. Колапс економіки у постсовєцьких країнах, практична ліквідація кооперації з колишніми країнами Ради Економічної Взаємодопомоги, проголошена, але так і не здійснена конверсія військово-промислового комплексу фраґментаризували економіку України. Українська економіка зупинилася з огляду не тільки на непотрібність чи неконкурентоспроможність своєї продукції, але й тому, що на території України залишилися тільки частини колись єдиних технологічних циклів. Зациклити їх у межах України теж не вдалося.
Разом з тим, в останні роки активно іде процес фактичної деіндустріалізації країни. Він співпав з процесами переходу світової економіки у постіндустріальну фазу і створення нових інформаційних економік та суспільств. Сировинні галузі та важка промисловість, які були розвинуті в Україні, не мають експортного потенціалу. Натомість високотехнологічні галузі, зорієнтовані головно на виробництво зброї, транспортної авіації, космічних апаратів тощо, наштовхуються на різного роду експортні / імпортні обмеженнями та політичні пріоритети.
Складається враження, що насправді всі "стратегічні партнери" України не зацікавлені у відновленні її високотехнологічних технологій як із стратегічних (небезпека відновлення військового потенціалу, який може бути використаний супротивником), так і з конкурентних міркувань (створення серйозного конкурента на світовому ринку не тільки товарів, але й праці).
Непоганою базою для розбудови економіки ефективної держави може стати її "ґеополітично проміжний" характер. Якщо у військовому сенсі Україна практично опинилася між двох таборів, що протистоять один одному у Центрально-Східній Європі: НАТО і Ташкентським договором (що є джерелом загрози), то у економічному сенсі вона опинилася між ЕС і Росією з її фактичними сателітами (Росія+) як величезними ринками та індустріальними і сировинними базами. Через Україну проходять (чи мають пройти) головні транспортні чи вантажопотоки Схід-Захід (ЕС - Росія+ - Середня Азія - Далекий Схід), Північ-Південь (ЕС - Кавказ - Середня Азія). Можливим ресурсом є проекти, пов'язані із транспортуванням нафти та газу як із Каспійського реґіону, так і з Північної Європи чи Близького Сходу. Обидва надреґіони зацікавлені у якщо не контролі, то принаймні в участі у цьому транспортному вузлі Європи, котрий з огляду на своє ґеополітичне транспортне значення має найбільші у Європі перспективи. За оцінками інституту Rendall, Україна має найвищий у Європі транспортний транзитний рейтинг - 3,11 бала. Зауважимо, що у сусідній Польщі цей показник становить лише 2,72 бала. Транзитний рейтинг території тієї або іншої країни враховує розвиненість розміщених у ній транспортних систем і мереж, а також рівень і стан її інфраструктури [1].
Використана література
1. О.Субтельний. Історія України. - К., 1996.
2. М.Грушевський. Нарис з історії України. - К., 2001.
2. Полохало В. Україна 1991 - 2000: рух у часі, що зупинився // Дзеркало тижня. - №33. - 2000.
3. "Нова карта світу" за Джефрі Саксом // Дзеркало тижня. - №28. - 2000.
Loading...

 
 

Цікаве