WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Питання курсу нової історії у світлі історичної комунікології - Реферат

Питання курсу нової історії у світлі історичної комунікології - Реферат


Реферат на тему:
Питання курсу нової історії у світлі історичної комунікології
Зміст підручників з історії для середньої та вищої школи визначається загальним станом історичної науки - теза, яка є тривіальною й не потребує зайвих доказів. Натомість оновлення навчального матеріалу відбувається, як правило, із запізненням, автори не поспішають вводити наукові новації у практику викладання, оскільки часто вони виявляються "сенсаціями" з коротким віком життя. Така обережність не є виправданою, якщо йдеться про сталі тенденції та історіографічні напрямки, які несуть у собі нове осмислення історії. Історична наука ХХ століття здійснила революційний переворот у історичній професії, дала поштовх інтегральному міждисциплінарному підходу до вивчення суспільства. Загалом слово "нове" стало елементом характеристики багатьох напрямків історичної науки останньої третини ХХ - початку нашого століття. Звичним стали назви "нова історична наука", "нова соціальна історія", "нова культурна історія", "новий історизм", які вказують на принципове оновлення "старої", традиційної історіографії. Новації визначаються, в першу чергу, міждисциплінарним підходом, залученням методів соціології, демографії, соціальної антропології. Центральним предметом дослідження "нової історичної науки" є людина, її менталітет, світогляд, повсякденне життя, яке водночас є органічною складовою "великої", глобальної історії.
Склалося так, що "полігоном" для випробувань стала епоха Середньовіччя, а історики-медієвісти - новаторами в оновленні історичного знання. Цьому є своє пояснення. Зусиллями багатьох поколінь істориків середньовічні пам'ятки були всебічно вивчені в межах традиційної, наративної історії. У золоту епоху історичної науки, у ХІХ столітті, переважна більшість фахівців у тій чи іншій мірі спеціалізувались на вивченні історії середньовічної Європи. Не випадково історики-медієвісти першими відчули обмеженість традиційних підходів, які вичерпали себе, і поставили питання про оновлення методологічного інструментарію.
Якщо середньовічна епоха стала об'єктом для численних наукових новацій, то історія нового часу вивчалась певним чином у інших теоретико-історичних вимірах і моделях, в яких переважало завдання дати аналітично-наративне осмислення величезного комплексу історичних джерел. Такий дисонанс, обумовлений іншим уявленням про актуальність проблематики, її співвідношенням із сучасністю, більшим обсягом джерел, дається взнаки у висвітленні історії нового часу в шкільних та вузівських підручниках. У них, на відміну від навчального матеріалу з історії середніх віків, сегменти з історії повсякденності, ментальності, побуту, світовідчуття, уявлень та вірувань людей є звуженими, а іноді зведені нанівець.
Проблема ще однієї "новації" останніх років у історичній науці однаковою мірою стосується як історії середньовіччя, так і історії нового часу. Йдеться про перехід історіографічного дискурсу, зміст якого визначається становленням історичної комунікології як ще одного самостійного напрямку, в нову якість. Підставою для такого твердження є не тільки й не стільки стрімке збільшення кількості публікацій, як визначення нової проблематики й методики досліджень, тенденції до інтеграції різних знань про комунікацію. Формування нового напрямку обумовлено становленням низки нових гуманітарних і соціальних наук, які вивчають інформаційне суспільство й таку його складову, як інформація, засоби масової комунікації. На лідерство в цьому претендує комунікологія, яка охоплює весь спектр знань про комунікацію.
Сьогодні, за умов інформацйно-комунікативної революції, комунікація розглядається як засіб зв'язку об'єктів матеріального й духовного світу, процес передачі емоційного та інтелектуального змісту, інформаційного наповнення спілкування, передачі та сприйняття інформації на різних рівнях людської взаємодії.
Становлення комунікології, інших медійних наук, зосередження уваги на проблемах інформаційного суспільства далося взнаки на зміщенні інтересу історичної науки в бік історії комунікацій, медіа, засобів масової інформації, друку, письма, технічного оснащення медійного та інформаційного простору. Цей вплив не обмежується тільки вибором тематики досліджень, а стосується також запозичення методів нових наук, комунікології, медіалогії, інформатики, теорії інформації.
Іншими словами, відбувається те, що історики вже встигли охрестити "стратегією привласнення", коли взаємодія відбувається на рівні поєднання теорії з неісторичної дисципліни з історичним методом. В останнє півстоліття історики практично не створили власне "історичних" теорій. У більшості випадків вони вирішували проблеми методологічного оновлення шляхом звернення до теорії різних соціальних і гуманітарних наук. Найчастіше таке поєднання відбувалось у вигляді моделі: соціальна дисципліна - відповідна історична субдисципліна.
Перш ніж поставити питання про можливості впровадження елементів та положень історичної комунікології у навчальний матеріал для середньої та вищої школи, спробуємо дати стислу характеристику нового "історіографічного повороту".
Історія преси, книгодрукування, технічних відкриттів, пов'язаних із розвитком зв'язку, має давню традицію в історичних студіях, які ніколи однак не претендували на свою першорядність в історіографічному дискурсі. Перші ознаки зміни дослідницької стратегії в цій галузі можна знайти в історичних студіях 30-40-річної давності. На вибір "комунікативної" проблематики й характер досліджень найбільший вплив мали праці Ю.Габермаса, який не тільки виклав філософські основи комунікативності, але й дав приклад історичного дослідження на тему структурних перетворень у сфері громадськості, що відбувалися впродовж нового й новітнього часів. Його історичне дослідження, що побачило світ у 1963 році, було присвячено вивченню феномену й категорії "громадянське суспільство" [1]. Концептуальне рішення німецького дослідника полягає у встановленні тісного зв'язку між політичним розвитком і комунікативним кодом суспільства, що є безперечним внеском автора до теорії демократії. Однак на той час воно залишилось, певним чином, на периферії наукових інтересів.
Досвід Ю.Габермаса виявився актуальним у останні роки, коли вивчення комунікації позначилося шквалом конкретно-історичних досліджень у сфері громадської думки, політичної відкритості, вербальних і невербальних засобів інформації. Ми не ставимо своїм завданням дати вичерпну характеристику цієї літератури. У даному випадку важливо підкреслити два аспекти - стрімке зростання кількості й обсягу праць і спроби нового переосмислення через призму категорії комунікація, публіки, громадськості, відкритості вже відомих історичних феноменів, процесів, подій та явищ [9]. Одне з центральних місць у колі цих питань посідає вивчення ролі та функцій преси, різних видів періодики [12].
Однією з найулюбленіших тем, які розглядаються під кутом комунікативного аналізу, є стара й досить добре вивчена істориками тема влади.Інтенсивність досліджень у цьому напрямку дає підстави говорити про намагання створити "нову політичну історію" нового часу [8]. Захоплення авторів феноменом політичної комунікативності, формування структур відкритості є цілком зрозумілим за часів велетенських змін, що відбуваються в різних просторах сучасної цивілізації й торкаються фундаментальних проблем розвитку демократії. Наскільки залежить її подальша доля від комунікативних мутацій, інформаційної гіпертрофії - це питання й надалі потребуватиме звернення до широкого історичного матеріалу.
У контексті дослідження політики та економіки намітилась тенденція до вивчення з "комунікативної" точки зору такого явища, як розвиток корупції в період раннього нового часу, яка водночас розглядається і як явище культури [5].
На відміну від старшого покоління істориків культури, представники нової культурної історії зосередили увагу на вивченні "мікрофізики конфлікту", його комунікативній
Loading...

 
 

Цікаве