WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Образ сусіда в українських підручниках з історії - Реферат

Образ сусіда в українських підручниках з історії - Реферат

стала можливою завдяки тому, що "польському війську" допомогли козаки Сагайдачного. Коментуючи цей справді геройський історії козацтва епізод, мушу все-таки нагадати, що козаки не "допомагали", а билися в складі армії Речі Посполитої, половину якої становило "польське" (себто коронне) військо - до нього входило щонайменше з десяток українських етнічних формувань, а половину - "литовське" (з теренів Литви та Білорусі) та наймане німецьке [6, с.333-339]. Не стомлюватиму читача оповіддю про засади комплектування коронного війська й про відсоток у ньому етнічних українців - особливо в прикордонних (так званих кварцяних) загонах, із якими, до речі, й стикалися переважно козаки під час збройних виступів. Нагадаю лише, що своєю "милою отчизною" козаки вважали таки Річ Посполиту, а не Україну, про що автори могли б дізнатися, якби не полінувалися заглянути бодай у хрестоматійні вірші "на зацний погреб" Петра Сагайдачного. Втім, польське/наше категорично протиставляється не лише в козацькій сфері життя. Наприклад, навіть серед уповні лояльних - на відміну від козаків - міських братчиків точилася, як не без подиву можна прочитати в одному з підручників, боротьба "двох ідейних течій щодо відносин з Польщею" - компромісної й збройної.
Синдром Польщі як "ворожої країни" породжує такі, можливо неусвідомлювані, лексично-смислові штампи, як ось цей заголовок до підручникового розділу: "Українські землі у складі Литви та під владою Польщі". Ще один приклад: про Польщу говориться як про зарубіжжя, іншу державу: "Багато відомих церковних і культурних діячів України закінчили зарубіжні вищі навчальні заклади. Так, у польській Замойській академії навчалися Касіян Сакович і Сильвестр Косів". Залишається хіба додати, що через "зарубіжну" Замойську академію за весь час її існування (1595-1784) пройшли сотні українців, і то якраз тому, що вона була "своя" - близька територіально, дешева, індиферентна в конфесійному плані й демократична за складом [5, с.230-241].
Трапляються й крутіші засоби навіювання згаданого синдрому "ворожої країни". Приміром, в одному з підручників у рубриці "Документи", яка завершує оповідні розділи, наведено "Історичну пісню про Сулиму, Павлюка ще й про Яцька Острянина", нібито записану 1928 року. Прикмети радянських часів у цій "народній пісні" видно неозброєним оком, проте вона такою мірою суголосна інтенціям автора (додам: за дослідницьким фахом - джерелознавця!), що він не вагається назвати цей текст піснею, "в основі якої лежать реальні події", і навіть уміщує його серед автентичних документальних джерел. Ось характерні пасажі з цієї "історичної пісні", які, гадаю, не потребують коментаря, особливо в частині вибору "геополітичних орієнтирів":
Знайшов Павлюк побратима
Орла Остряницю,
Що не раз пускав із ляхів
Шляхетську кровицю[…]
Та й повів свій кіш
Отаман Остряниця
У московські землі,
Щоб там поселиться.
Уклонився Остряниця
Воєводі Білгородському,
Та все ж таки не смердючому
Ляхові Потоцькому.
А ось як закликає школярів до подорожі в минуле підручник, що виграв конкурс у програмі "Трансформація гуманітарної освіти" Міжнародного фонду "Відродження":
"Давайте й ми сьогодні помандруємо до уявного дерева нашого народу, дерева пам'яті. Уявімо себе очевидцями подій, що відбувалися тоді, коли, як пише автор Літопису Самовидця, "все живе піднялося в козацтво". Самовидець тільки констатує причини козацького повстання, а інший літописець - Григорій Граб'янка - пише про них образно. Послухайте його розповідь про те, чому Хмельницький повстав проти поляків. [Далі опускаю Граб'янчині пасажі про утиски козаків магнатами, наводжу лише знаменитий завершальний акорд цього образного фрагмента, прокоментувати який автор підручника не вважав за потрібне, отже - сприймав за "підтверджену джерелом" правду?!] "...Хіба могли фараони у тортурах з поляками зрівнятися? Ці ж дітей у казанах варили, груди жінкам деревом припікали та всілякі інші біди творили".
Як бачимо, залишається хіба що привітати читача з поверненням нашої історичної свідомості до щабля "Історії Русів": її автор 200 років тому теж апелював до створених похмурою фантазією Граб'янки бідолашних діток, що їх "безбожні поляки" варили в казанах.
Окреслені вище два стереотипи, немов рама, тримають на собі всю канву шкільної української історії ХІV-ХVІІ століть, а стосовно Правобережної України - ще й XVIII століття (щоправда, оповідь про Правобережжя традиційно обмежується цинічно інтерпретованими гайдамаччиною й опришківством, але це вже тема іншої розмови). В такій історії - войовничо антипольській (адже на цьому будується її виховна героїка) - звичайно ж, самою логікою оповіді не передбачено бодай найменшого натяку на те, що сусідні етноси зі схожою мовою та звичаями, силою випадку поселені під одним державним дахом, таки мусило щось єднати, як-от: оборона степового прикордоння, рицарський етос, форми міського життя, канони політичної культури еліт, звичаї щоденного побуту, приватні родинні зв'язки, спільний тип освіти й багато іншого.
На цьому тлі ледь не революційним проривом виглядають кілька щойно зароджених (в останні роки) новацій, і їх поява дозволяє дивитись у майбутнє з деяким оптимізмом. Маю на увазі:
o примирливе ставлення до церковної унії як спроби діалогу православних і католиків (вочевидь прищеплене зарубіжною історіографією);
o спокійну (а не істеричну, як досі) оцінку Люблінської унії;
o визнання за Польщею ролі моста між Україною й "справжнім Заходом" - терену, через який в Україну проникали "ідеї гуманізму та реформації" (втім, цей сюжет поки що належить до рідкісних і покликаний радше доводити "західність" української культури);
o визнання права на існування в давньому українському письменстві латино- і польськомовної спадщини, створеної авторами різної конфесійної належності (тут врешті отримала перемогу акція істориків літератури,започаткована в 60-70-х роках, коли була бурхливо "натуралізована" література польсько-українського пограниччя; щоправда, часами не обходиться без наївної "приватизації" чужого, але все-таки йдеться не про те, що розділяє, а про те, що спільне).
Підсумовуючи, можна сказати: становище загалом хоч і не дуже втішне, але й не безнадійне. Обидва агресивні стереотипи в сприйнятті Польщі й поляків мають прозору підкладку, обумовлюючись тягарем застарілих історіографічних і світоглядних штампів; тим часом в очах молодшої - більш незалежної, та й освіченішої - ґенерації дні цих штампів таки злічені. З іншого боку, тяжіння до "героїчної історії" - це неминуча данина часові від суспільства, яке ще не встигло поховати привиди минулого. Зміна поколінь, слід думати, й тут поставить інакші пріоритети перед істориками, і це рано чи пізно переплине на сторінки шкільних підручників. Принаймні, поява кількох цілком нових, поміркованих нюансів у ставленні до сусіда-поляка показує, що "процес пішов".
Література
1. Грушевський М. Історія України-Руси. - К., 1991. - Т. 1.
2. История Украинской ССР. - К., 1982. - Т. 2.
3. Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії // Дух і Літера. - К., 1998. - № 3-4. - С. 113-124.
4. Яковенко Н. У кольорах пролетарської революції // Український гуманітарний огляд. Вип.. 3. - К., 2000.
5. Gmiterek H. M?odzie? Kijowszczyzny w Akademii Zamojskiej (1595-1784) // УАЩ. - К., 1999. - Вип. 3/4.
6. Podhorodeski L., Raszba N. Wojna chocimska, 1621. - Krak?w, 1979. - Aneks.
Loading...

 
 

Цікаве