WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Образ сусіда в українських підручниках з історії - Реферат

Образ сусіда в українських підручниках з історії - Реферат

певної країни, хоча таке широке тлумачення "народу" народилося, як відомо, лише в добу Французької революції для окреслення політичної спільноти всіх "громадян" держави з власною, окремою від династичного простору влади суверенністю, і тільки після цього зусиллями романтиків було перетворене на самостійний суб'єкт історії, що мав самоствердитися на "історичних доказах" свого славного минулого, одне слово - перетворився на новочасну "уявлену спільноту" (Бенедикт Андерсон). Ба більше - ворожим "державам" та їх "націям" домодерної доби приписується методична планомірність дій, спрямованих на "денаціоналізацію" українців, вочевидь навіяна паралеллю з ідеологічними маніпуляціями лідерів тоталітарних режимів того-таки XX століття.
У цій потрійній причині: а) через демонізоване сприйняття кожного сусіда як ворога, породжене "закритістю" (а точніше - герметичною закупоркою) радянської історіографії, б) через панування анахронізмів "національної історіографії, в) через поняттєву плутанину, зумовлену браком фахових знань сучасного рівня, - ховаються властиві сьогоднішнім підручникам з української історії агресивні фобії.
Тепер повернімося до стереотипу Польщі та поляка, що репродукується у рамках цих фобій. Зазначу, що зосереджуся лише на найновіших підручниках і посібниках, написаних упродовж 1997-1998 років, які й зараз є домінуючими в практиці навчання лише апробовані або Міністерством освіти, або науково-методичними радами різних освітніх структур. Авторами згаданих 14 підручників - часто в парі з учителями-методистами - є науковці з Інституту історії України Національної Академії наук, викладачі Київського державного університету та Київського педуніверситету, викладачі вузів з обласних міст; двох прізвищ мені зідентифікувати не вдалося. Цитуючи підручники, я умисно не називатиму авторів - із тієї простої причини, що всі проаналізовані книжки, на жаль, однаково погані. Тож нехай хоч формула homma sunt odiosa прикриє цей невеличкий скандал усередині нашого цеху.
Наявні в підручниках стереотипні кліше (в тому числі лексичні) такою мірою повторювані, що надаються до об'єднання як за рівнем агресивності, так і за змістовим наповненням.
Отже, перший стереотип, найнепримиренніший за своїм словесним оформленням: поляки - це окупанти, які провадять планомірну політику підкорення й денаціоналізації України (делікатна синоніміка, за допомогою якої збірний образ "поляків" підміняється то "польським урядом", то "польською шляхтою", не повинна вводити в оману: адже Хмельницький - до чого провадить уся оповідь! - повстав-таки "проти поляків"). Той факт, що в описувані часи "поляк" - це не етнонім, а політонім, причому дотичний тільки до шляхти, й то будь-якого етнічного походження, тоді як люди нижчих станів дізналися, що й вони теж "поляки", либонь на пару століть пізніше, наших авторів не турбує. Відтак, у шкільних підручниках у найспримітизованішому вигляді виявляється згадувана вище поняттєва біда сьогоднішньої української історіографії: анахронічне ототожнення середньовічних і ранньомодерних соціологічних категорій з їхніми новочасними аналогами. Це пересмикування - на перший погляд невинне, бо нібито суто фахове - розв'язує руки авторам підручників, уможливлюючи прозорі паралелі з добре знайомими їм часами комуністичного режиму: наприклад, школяр дізнається, що "політика уряду Речі Посполитої відносно України... була настільки послідовною й цілеспрямованою, що на середину XVII століття виникла загроза етноциду".
Заходи "уряду Речі Посполитої" на впровадження цих людожерних намірів виявляються напрочуд схожими з політикою перемішання народів М.Суслова:
"Польський уряд заохочував переселення в українські землі польських ремісників і купців та німецьких колоністів, щоб за їх допомогою закріпити своє панування". (Автори цього пасажу "чули грім, та не знають, де він": насправді йдеться про поступ урбанізації, що на початкових етапах реалізувалася через надання ексклюзивного "німецького права" групам колоністів-переселенців із німецьких земель; згодом - у вигляді магдебурзького права - це поширювалося на мешканців українських міст "різних націй", що, звичайно, не виключало міжетнічних і міжконфесійних конфліктів всередині міської громади.)
Подібно до радянських "денаціоналізаторів", "католицька церква й Польська держава насаджували латинську та польську мови, позбавляючи народ його рідної", а тим часом "польська шляхта планомірно й цілеспрямовано насаджувала українському населенню католицизм, забороняла вживати українську мову в установах та учбових закладах" (щодо "заборони на мову" - то тут можна тільки руками розвести, бо джерело цього "відкриття" - цілком у фантазії авторів; щодо "католицизму" - то, як можна здогадуватися, вони розуміють під ним унійне православ'я, котре, по-перше, "католицизмом" не є, а по-друге, таки встигло себе "історіографічно реабілітувати", чого автори якось не догледіли).
Такий "нестерпний колоніальний гніт" (регулярно повторюване кліше) закономірно призводив "до загострення національно-визвольної боротьби" (таке саме кліше). Далі, цілком у дусі комедійно відомих закономірностей "назрівання" революційної ситуації серед широких мас" [4, с.61-67], формулюються "характер, завдання й рушійні сили Визвольної війни":
"Визвольний рух українського народу в першій чверті XVII століття підготував сили для рішучої боротьби проти шляхетської Речі Посполитої, визволення України від іноземного панування. [...]
Основною рушійною силою в боротьбі було українське селянство - найбільш безправна маса населення, що й виявила найбільшу активність у боротьбі за своє соціальне та національне визволення. Поряд із селянством стояли козацькі низи, міська біднота й частина нижчого духовенства". (Тут іще один кумедний анахронізм, спричинений уже "зміною віх" у сьогоднішній офіційній історіографії, де "основною рушійною силою" проголошене козацтво [4, с.64-66]).
"За своїм характером цей всенародний рух був національно-визвольним і антифеодальним. Рушійними силами Визвольної війни були ... [далі див., як вище. - Н.Я.]. Головною метою, що всіх об'єднувала в боротьбі, була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні".
Не випали з арсеналу наших авторів і такі шановані в радянській історіографії категорії, як "зміст" та чітко окреслені "завдання" боротьби, щоправда - дещо змодифіковані на користь нових пріоритетів:
"Зміст національно-визвольної війни полягав у розв'язанні завдань: знищенніпольського панування, створенні в етнічних межах України власної держави, відстоянні національної незалежності, ліквідації середньої й великої власності на землю, скасуванні кріпацтва й утвердженні козацького типу господарювання". Сформульовано, як бачимо, з незабутньою чіткістю, властивою програмним документам КПРС.
Зі стереотипу поляка-окупанта, який, немов магніт, скупчує довкола себе народний гнів, випливає наступний, другий за частотністю повторень стереотип: Польща та Україна - засадничо окремі, нічим, окрім ворожості, не пов'язані політичні, соціальні та культурні організми.
На словесному рівні це реалізується у той спосіб, що, наприклад, усі конфлікти козаків із коронними загонами тлумачаться як війни проти "польського війська", очолюваного "польським гетьманом". Згадане військо постає з контексту оповідей не інакше, як щось принципово відособлене й вороже Україні, ба навіть як окрема від українців сила в спільній боротьбі з татарсько-турецькими нападами: поразки під Цецорою зазнає "польське військо", зате перемога під Хотином
Loading...

 
 

Цікаве