WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Образ сусіда в українських підручниках з історії - Реферат

Образ сусіда в українських підручниках з історії - Реферат


Реферат на тему:
Образ сусіда в українських підручниках з історії
Незаперечним є той факт, що стереотипні уявлення про свій народ, його героїв/зрадників і його добрих/злих сусідів здебільшого формуються в підлітковому віці: почасти - через історичну белетристику, а головним чином - через шкільний курс історії.
Як і переважна більшість теперішньої навчальної продукції шкільного рівня в Україні, підручник з історії має статус абсолютного, "єдино правильного" знання. Відтак, його автори volens-nolens змушені обмежуватися селекціонованою й препарованою добіркою історичних "фактів" (подій, явищ, персонажів тощо), викладеною на кшталт неминуче спрощених постулатів-аксіом. Зрозуміло, що ракурс селекції та виховні акценти, закладені в текст уже самою процедурою добирання матеріалу, обумовлюються не стільки особистими інтенціями автора конкретного підручника, скільки панівними на даний момент поглядами чи настроями, доволі далекими від історії як такої. Сьогодні дороговказом до згаданого добору найчастіше служить звичне бачення себе, науковця чи освітянина, "бійцем ідеологічного фронту". Зміна об'єкта, на який спрямовано цю "бійцівську" саморефлексію, - фактор другорядний. Ось один із найвиразніших прикладів: перенесення центру ваги з класової боротьби на "боротьбу за національне визволення" аж ніяк не порушило стилістики пропаґандистсько-наступальних інтерпретацій, на які спиралася радянська наука, реалізуючи виховну функцію історії. В унісон цьому автори сьогоднішніх підручників і далі асоціюють сукупний образ минулого а) з безкомпромісним конфліктом як рушієм історичних перемін, б) з надособовими соціологічними загальниками, котрі нібито наділені здатністю колективно й свідомо прямувати до раз і назавжди визначеної високої мети (тут, щоправда, колишній "клас" замінено на "націю", а "соціальне визволення" на "державотворчі змагання", в) з образом підступного зовнішнього ворога, котрий перешкоджає рухові до згаданої мети.
Варто зупинитися трохи детальніше на тому, як усталювалася демонізація цього ворога. Парадигма кожної "національної історії" спирається на романтичну ідею унікальності й культурної самодостатності конкретної нації. Цієї закономірності не оминула й українська "національна історія", найповніше представлена в схемі Михайла Грушевського. За М.Грушевським, як відомо, життєвий простір українського етносу становить певну позачасову цілість, де "зустрічаються дві великі творчі сили в житті кожного народу - етнос і територія" [1, с.8]. Відтак, усе неукраїнське, що опинилося на просторі "нації", асоціювалося з аґресором, котрий бажає заволодіти "нашою" землею, підкорити собі "нашу" віру, "наш" народ тощо. Жорстка дихотомія "нашого/чужого" на короткий час захиталася у 1920-ті роки, з одного боку, завдяки тому, що сформулювався погляд на Україну як цивілізаційне перехрестя "між Сходом і Заходом", а з другого - через бурхливий розвиток у підрадянській Україні сходознавчих дисциплін, зокрема - тюркології та гебраїстики, які логічно вводили в поле "нашого" степових сусідів України та численну єврейську меншину. Проте вже впродовж першої половини 30-х років, одночасно з фізичним винищенням науковців, ці дослідницькі галузі були дощенту викорчувані як "буржуазні"; тоді ж, по суті, припинилися візантологічні й західноєвропейські студії. Проскрипція саме тих дисциплін, що виводили гуманітарну науку за рамки україністики як такої, звісно ж, не була явищем випадковим. Ідеологічний зсув у Москві, котрий поставив на перший план русоцентризм як основу монолітної тоталітарної держави, залишав за гуманістикою республік тільки чітко обмежене поле досліджень - місцеву історію та культуру, причому з обов'язковим акцентом на їхньому зв'язку з історією та культурою Росії. Не можна оминути увагою й того факту, що в українській науці, котра після арештів маститих учених та їхніх учнів різко втратила на професіоналізмі, далися взнаки такі психологічні симптоми радянізації, як ізоляціонізм і ксенофобія. Внаслідок цього партійна цензура, сказати б, "зросталася" з внутрішньою несвободою, а коридор наукового пошуку вужчав не тільки з наказу, але й через переконаність в "істинності" ізоляціоністської парадигми. Це на позір ніби повертало українську гуманістку до схеми "національної історії" з її чітким розмежуванням на "чуже/наше", проте схожість ця доволі поверхова. По-перше, у зв'язку з несамостійним, запрограмованим характером мислення зник концептуалізм дихотомії "наше/чуже"; по-друге, сфера "нашого" втратила принципово важливу для "національних історій" жорсткість, розмиваючись у ритуальних славослів'ях на честь "братерської дружби з російським народом"; врешті, по-третє, сфера "чужого" перетворилася з певної метафізичної категорії - неодмінної умови "буття нації" - на злободенну даність, яка дзеркально відбивала коливання зовнішньої політики СРСР [3].
Відтак, територія України стала тлумачитися як масив споконвічного та суцільного розселення (з найдавніших часів!) етнічно однорідного східнослов'янського етносу [2, с.325]. Що ж до взаємин із зовнішнім світом, то тут запанували формули "зазіхання" та "загроза існуванню" (саме в цьому руслі традиційно описувалися - й досі описуються! - династичні чвари давньоруських князів із залученням своїх братів та свояків із західних династій; показово, що втручання "північних" Рюриковичів у справи Рюриковичів "південних" ще й досі не отримало статусу "загарбання" - очевидний недогляд патріотів!).
Відповідно, перехід тих чи тих територій під берло котрогось із західних родичів руського династа діставав стандартний ярлик "іноземного загарбання", а всім землям України, що не належали російському цареві (а такі, як відомо, становили більшість), було присвоєно статус "гноблених" і, сказати б, "тимчасово окупованих" - у почекальні перед "возз'єднанням". Нині профетична візія щасливого майбутнього шляхом "возз'єднання" у складі Російської держави втратила актуальність, але зловісний образ "загрози", "зазіхання" та "загарбання" вистояв: саме з "загарбниками" й "зазіхачами" героїчно бореться на сторінках шкільних (і не тільки шкільних!) підручників страдницька українська нація впродовж багатьох століть - від Калки до Крутів. У цьому, зрештою, за великим рахунком, немає неправди - оборонні війни обминули хіба ті народи, на чиїй землі більше нікому, крім них самих, жити й не хотілося. Неправда в іншому - в ототожненні, метафорично висловлюючись, битви на Калці з битвою під Крутами, тобто в перенесенні модерних понять народу та його визвольних ідеологій на ті часи, коли ще ні самого новітнього "народу", ні, тим більше, його сукупної ідеології не існувало.
Біди поняттєвого забезпечення сьогоднішньої української історіографії, котра й досі, з одного боку, не розпрощалася з рецидивами "єдино вірної методології" [4, с.58-78], а з другого - сприймає дискурс романтично-позитивістської історіографії XIX століття за "несфальшоване" прочитання історії, призводять до фатальної плутанини в базових соціологічних категоріях,передовсім таких, як "держава" й "народ/нація". Відтак, середньовічні та ранньомодерні державні організми разом із характерними для них сітками влади/підпорядкування та уявленнями про політичну відособленість території та обсяг її суверенності автоматично ототожнюються з державами новітньої доби, що породжує "загарбників" там, де людям минулого й на думку не спало б їх шукати. Мало того, до операцій "загарбання" та "опору" залучаються - достоту як у тотальних війнах XX століття - цілі "народи/нації" у повному складі мешканців
Loading...

 
 

Цікаве