WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Антропологічні особливості давнього населення території України (доба раннього заліза — пізнє середньовіччя) - Реферат

Антропологічні особливості давнього населення території України (доба раннього заліза — пізнє середньовіччя) - Реферат


Реферат на тему:
Антропологічні особливості давнього населення території України
(доба раннього заліза - пізнє середньовіччя)
ПЛАН
1. Кіммерійці, скіфи, сармати
2. Черняхівська культура (II - початок VI ст.)
3. Салтівська культура (кінець VII - X ст.)
4. Доба Київської Русі (кінець IX - XIII ст.)
5. Доба пізнього середньовіччя. Козацькі портрети
Список використаної літератури
1. Кіммерійці, скіфи, сармати
Початок І тис. до н. е. ознаменувався кардинальними змінами у господарстві, культурі та побуті людності степової зони Євразії, яка опанувала обробку заліза, освоїла їзду верхи та винайшла складний далекобійний лук "скіфського" типу. Кочові племена - іраномовні номади, основою господарства котрих було скотарство, створили ряд яскравих культур, які послідовно змінювали одна одну. В Північному Причорномор'ї та Передкавказзі вони представлені кіммерійською, скіфською та сарматською культурами.
Кіммерійці - перший народ Східної Європи, самоназву якого не поглинув морок часу. Найдавнішу звістку про них містить безсмертна "Одіссея" (VIII ст. до н. е.): "Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських, оповиті імлою і хмарами; і ніколи промені осяйного сонця не зазирають до них". Цю емоційну оповідь доповнюють свідчення Геродота: "... Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кіммерійською... Ще й тепер у Скіфії існують кіммерійські фортеці, кіммерійські переправи, є також і країна, що називається Кіммерією, є й так званий Кіммерійський Боспор". З кінця VIII ст. до н. е. згадки про спустошливі напади кіммерійських вершників містять ассирійські, вавилонські та урартські писемні джерела.
Можливо, з кіммерійцями пов'язані пам'ятки білозірської культури XII - IX ст. до н. е., поширені у степовій зоні Північного Причорномор'я. Етнічна належність білозірців поки що не з'ясована. За однією точкою зору, вони продовжують лінію розвитку фракійських племен, за іншою - іранських. Згодом за їхньою участю сформувалася своєрідна група пам'яток так званого новочеркаського типу, зв'язок яких із кіммерійцями не викликає сумнівів.
Що ж до фізичного типу носіїв білозірської культури, то вони характеризувалися високим зростом (171 см у чоловіків), здебільшого видовженою формою голови з добре розвинутим м'язовим рельєфом, вузьким і високим лицем, досить широким носом (С. Круц, Л. Литвинова та ін.). Це - риси одного з різновидів давньосередземноморського типу.
У VII ст. до н. е. в Північному Причорномор'ї поширилися носії скіфської культури, найдавнішу згадку про котрих містять ассирійські джерела. Понад чотири століття вони населяли величезні степові простори між Доном та Дунаєм. Це була група споріднених племен, близьких за походженням, культурою та звичаями. Панівне становище серед них, за Геродотом, посідали царські скіфи - номади, які замешкували степову смугу вздовж Азовського моря, Подоння та Крим. Їхніми сусідами в Лівобережному Причорномор'ї були скіфи-кочовики, а на півночі, в лісостеповій зоні - скіфи-землероби. У пониззі Південного Бугу поблизу грецького міста-колонії Ольвія мешкали калліпіди, або елліноскіфи, на північ від них - алазони, котрі, вочевидь, належали до фракійських, імовірно, гетських племен. Лісостепову смугу Дніпровського Правобережжя, за Геродотом, населяли скіфи-орачі, з якими сучасні дослідники пов'язують племена чорноліської культури. Дедалі частіше висловлюється припущення про її праслов'янський характер.
Загалом скіфи Північного Причорномор'я визначалися середнім зростом - близько 167 см у чоловіків і 159 см у жінок.
На підставі порівняльного аналізу Т. Кондукторова дійшла висновку, що за основними рисами фізичної будови скіфи Північного Причорномор'я дуже близькі до своїх попередників на цих теренах - племен доби пізньої бронзи. Отже, вони асимілювали великі групи місцевої людності, чому, очевидно, сприяла мовна спорідненість.
Цінні результати отримала М. Великанова, яка вивчала черепи з ґрунтового скіфського могильника IV - III ст. до н. е. біля с. Миколаївка на східному березі Дністровського лиману. За багатьма важливими расово-діагностичними ознаками, зокрема шириною вилиць, вони займають проміжне становище між скіфськими та фракійськими краніологічними серіями. Крім того, серед населення, яке залишило дану пам'ятку, досить чітко виокремлюються два морфологічних компоненти: відносно масивний, властивий скіфам Нижньої Наддніпрянщини, та гранильний, притаманний фракійцям балканського ареалу. Відтак випливає, що на західних околицях Великої Скіфії (а Дністер якраз і відігравав роль природного рубежу між двома великими етнічними масивами) між скіфськими та фракійськими племенами існували тісні взаємини, наслідком яких була зміна антропологічного типу.
Антропологічні дослідження носіїв чорноліської культури не проводились - у них переважав обряд трупоспалення, а отже, практично відсутні кісткові рештки. Що ж до краніологічних та остеологічних матеріалів, виявлених у скіфських курганах Середньої Наддніпрянщини (здебільшого в Пороссі), то їх вивчення дало змогу зробити такі висновки: люди, поховані в них, близькі до скіфів Нижньої Наддніпрянщини; витоки їхнього морфологічного типу пов'язані з носіями зрубної та білозірської культур доби пізньої бронзи, (С. Круц). Це дає підстави гадати, що серед похованих під курганними насипами переважали прибульці зі степової зони України, а місцева праслов'янська людність, очевидно, ховала своїх небіжчиків за іншим ритуалом.
Дещо несподівані результати дало обстеження черепів з курганів поблизу м. Бориспіль на лівому березі Дніпра. За підсумками досліджень був виокремлений не відомий досі антропологічний тип, який характеризується округлою (мезобрахікранною) формою мозкової коробки, високим і широким обличчям (С. Круц). Очевидно, витоки цих морфологічних рис слід шукати серед носіїв бондарихінської культури, котрі, як відомо, у першій чверті І тис. до н. е. населяли лісостепову зону Лівобережної України.
У III ст, до н. е. панування скіфів у причорноморських степах скінчилося: сюди зі сходу почали проникати сарматські племена, які раніше кочували у Приараллі, на Південному Уралі та в Поволжі. Першими на теренах України з'явились язиги, по тому - роксалани, згодом - алани. Вже у І ст. до н. е. античні автори почали називати Північне Причорномор'я Сарматією. Сарматські племена активно втручалися в тогочасні міжнародні події: вони неодноразово нападали на Ольвію та інші грецькі колонії, вели війни з Римом тощо. У перші віки нашої ери частина сарматів проникла далеко на північ, у лісостепові райони України (басейн р. Тясмин), де, мабуть, змішалася з корінною землеробською людністю.
Антропологічні дослідження показали, що сармати Північного Причорномор'я загалом характеризувались дещо коротшою, ніж у скіфів, черепною кришкою, ширшим обличчям, помірним розвитком м'язового рельєфу та середнім випинанням носовихкісток із площини лиця, - тобто європеоїдними рисами з певною "східною" домішкою (Т. Кондукторова, С. Круц). За більшістю ознак вони були дуже близькими до сарматських племен Поволжя, Південної Башкирії, Приаралля. Припускають, що всі ці групи походять від населення андронівської культури доби бронзи, пам'ятки якої поширені на теренах Казахстану та Мінусинської котловини в Західному Сибіру. Зауважимо, що деякі сарматські племена, надто алани, досить широко застосовували штучну деформацію черепа.
З кінця І тис. до н. е. до початку II тис. н. е. на теренах Волині, Прикарпаття, Поділля та Закарпаття відбувалися складні етногенетичні процеси за участю племен пшеворської, зарубинецької, липицької та інших культур, антропологічний склад яких залишається невідомим через поширення в їхньому середовищі обряду трупоспалення.
2. Черняхівська культура (II - початок VI ст.)
Черняхівська культура - одне з найяскравіших культурно-історичних-утворень першої половини І тис. н. е. на південному сході Європи. В період свого розквіту, який припадає на III - IV ст., вона обіймала більшу частину сучасних українських і молдовських земель та суміжні з ними райони
Loading...

 
 

Цікаве