WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Денікінський режим в Україні - Реферат

Денікінський режим в Україні - Реферат

вождь прогресивної Росії Бєлінський, як відомо, зустрів вождя і пророка нового українства Шевченка різкими вихватками, в яких проступало не тільки нерозуміння українства, але й неприхильність до цього, ледь народженого тоді руху. Палкому проповідникові європеїзації Росії, найповнішого засвоєння нею західної культури і державності, українське народництво, романтичне козакофільство, культ демосуздавались чимось ворожим культурному розвиткові Росії, що відволікало сили від культурного руху "на захід". Розгром кирило-мефодіївського гуртка, тяжка кара, що впала на представників цього найчистішого, найпрогресивнішого вияву українського руху, викликали в ньому зловтішні зауваження, недостойні прогресивної Росії і засуджені по достоїнству біографами Бєлінського. В не таких різких формах це неприхильне ставлення до українства давало про себе знати і пізніше - за небагатьма і доволі слабенькими винятками. Українство здавалось представникам прогресивної Росії чимось малосерйозним і малокультурним, малопрогресивним, якимось вузьким провінційним патріотизмом, архаїчним партикуляризмом, недостойним сучасної людини. Жива, дружна робота над одними й тими ж питаннями в епоху визволення селян дещо зблизила і згладила цю нерівність. На цей час припадають сповнені симпатії до українства відгуки Добролюбова , Тургенєва, Бакуніна. Але урядові проскрипції ще раз скинули українців з їхніх позицій, і коли вони, після довгої вимушеної перерви, що загальмувала український рух, почали в 1870-х роках з того самого місця, на якому захопили їх урядові заборони, - представникам прогресивної Росії українство знову здалось чимось вузьким і жалюгідним, стало предметом якщо не неприязні, то поблажливого співчуття. Цікаво констатувати, що навіть український радикалізм Драгоманова, який звужував до мінімуму спеціально-українські національні запити в інтересах, так би мовити, загальноросійських політичних і культурних завдань, здавався все ж представникам лівих великоросійських течій вузьким, жалюгідним провінціалізмом і викликав тільки насмішкуваті зауваження такого чутливого показника сучасного прогресивного курсу, як Салтиков, що жартував над "гадяцьким сепаратизмом".
Таке ставлення, окрім необізнаності, підтримувалось також тією обставиною, що поруч з українцями, які відмовлялися йти "в бік найменшого спротиву" і які бажали поєднувати інтереси загальнокультурні чи загальнополітичні з безпосереднім служінням суспільству, своєму народові, знаходилось і знаходиться немало людей прогресивно настроєних, тямущих, навіть обдарованих, котрі, виросши в атмосфері офіційного обрусіння, втратили живий зв'язок з народним життям, з традиціями українства, і не вважаючи себе якимись там відступниками, цілком щиро зараховуючи себе "тоже к малороссам" 10, обмежуються в своєму "малоросійстві" більш чи менш неясними і доволі несерйозними симпатіями до зовнішніх, декоративних сторін українського життя і серйозно ставляться лише до культури і державності "загальноросійської", тобто великоросійської. З голосу таких "теж малоросів" різних відтінків, чи "більшості малоросів", як їх титулують при нагоді11, повторювали урядові сфери різні аргументи, якими мотивувались заборони і репресії проти українського слова, проти українського руху, і вони не залишались без відгуку і в прогресивних колах. По слабості людській всі ми охочіше віримо тому, що нам більше подобається, більш вигідне, і в прогресивних, як і в охоронних колах із двох категорій "малоросів" -- тих, які ставили відомі вимоги в інтересах української народності, і тих, хто не ставив жодних вимог, прирікаючи українську народність на службову роль стосовно (велико) російської культури і державності, ці останні, так би мовити "общеруссн малороссийскаго происхождения" мали більше шансів: саме їх хотіли вважати за справжніх виразників українства, представників того, які справжні українці і яким їм треба бути й надалі. З їхніх слів і з огляду на їхнє існування повторювались ходячі фрази, що національні устремління українства - це справа купки фантазерів, які не мають грунту ні в українському суспільстві, ні в українських масах; що сучасне українство взагалі явище наносне, вигадане; ніякої власне української мови немає і бути не може; українців цілком задовольняє загальноросійська література й культура,- і прагнення до створення української літератури, науки і т. п. це непотрібне роздрібнення сил, шкідливий партикуляризм, що суперечить сучасним прагненням до загальнолюдського і т. д.
Врешті-решт з-під ухильного мовчання, яким оточується звичайно все, що стосується українства, у (велико) російських прогресивних сферах виступають мотиви доволі аналогічні з аргументами і мотивами кіл охоронців: сумніви в законності устремлінь українців до самостійного національного розвитку, побоювання за долю загальноросійської культури і державності, що може потерпіти певне послаблення з розвитком культури української, і бажання утримати в службовій ролі українську народність.
Російська соціал-демократія, взагалі недоброзичливо настроєна до національних питань, не змирившись, як соціал-демократія австрійська, з неминучістю національної диференціації соціал-демократизму, зокрема дуже неприхильно ставилась досі до національних запитів українства. Вважаючи, що привнесення національних вимог послаблює класову солідарність взагалі, вона піддає сумнівам наявність національних запитів в українських робітничих мас, вважає їх недоречними, шкідливими.
Разом з нею думку про відсутність в українських мас певних національних запитів засвоїли і представники інших прогресивних напрямків. Звичайно, якщо ставити необхідною умовою, щоб по кожному запиту більш свідомої частини суспільства були представлені докази наявності такого запиту у всієї маси населення, можна відкинути будь-яке із сучасних питань (окрім аграрного) і ставити таку вимогу до українства - значить штовхати його на шлях посиленої не лише національної, а й націоналістичної пропаганди. Але це забувається у даному випадкові.
І врешті-решт захист національних нужд українських мас старанно дискредитується кличкою "націоналізму", хоч би цей захист не виходив за межі найкоректніших форм, далеких від будь-якої винятковості.
Інакше складаються стосунки в польському суспільстві. Тут немає двох ліній - уряду і суспільства; національну політику веде саме суспільство, і ставлення його до українства вийшло давно за межі чисто теоретичних положень, якими все ще обмежується ставлення до українства суспільства великоросійського. Завдяки цьому польсько-українські відносини набули більшої реальності, визначеності і напруженості
Стара теорія про те, що українська народність є лише різновидністю польської, її провінціалізм, не зникла, але повинна була багато втратити у своїй теоретичній переконливості після того, як в
Loading...

 
 

Цікаве