WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Державний лад Великого князівства Литовського - Реферат

Державний лад Великого князівства Литовського - Реферат

йогоскликання як загальнодержавного органу відбулося 1492 p., коли після смерті князя Казимира Ягайловича на сеймі було обрано його наступника. Однак головним поштовхом до формування литовсько-руського сейму була зовнішня небезпека, пов'язана з активізацією наступальних дій Москви і Кримського ханства проти Литви, що змусило останню зосередити всі сили на оборот. Зовнішня небезпека значною мірою зумовила і склад сейму, що остаточно сформувався у XVI ст.
Чільне місце в сеймі, безперечно, посідав великий князь. Сюди входили також урядовці та представники вищого духовенства: католицькі й православні єпископи, воєводи, каштеляни і пани, урядники двірські, маршалки, хорунжі, старости, державці й намісники, тіуни і городничі. Всі вони були причетні до оборони держави як урядовці, а також як землевласники, що надавали в ополчення певну кількість ратних людей (залежно від величини маєтку) і сплачували воєнні податки.
Найчисленнішу групу на литовсько-руських сеймах становили обласні князі, пани і шляхта. Всі вони у випадку небезпеки могли зі зброєю в руках виступити на захист держави. Якогось визначеного порядку чи норми представництва в цьому органі не існувало. Не були представлені в сеймі міщани та волосні селяни. Представники цих станів могли виступити на засіданнях сейму або звернутися до великого князя з клопотаннями чи скаргами щодо місцевих і станових питань .
Відповідно до сеймової реформи 1564 р. було визначено порядок шляхетського представництва на загальному сеймі: шляхта мала обирати на повітових сеймиках по два посли від кожного повіту, яким виборці вручали писану інструкцію. В українських воєводствах нараховувалось 22 повітових сеймики. В цілому сейм мав деякі ознаки установи парламентського типу, але, на відміну від західноєвропейських станово-представницьких органів, тут була представлена лише шляхта.
Сейми розглядали питання обрання великого князя, військової повинності, податків, воєнних союзів і державних уній, законодавчої діяльності тощо. У своїх взаємовідносинах великий князь і сейм були деякою мірою рівносильними сторонами. В державі не було створено правового механізму, який би визначив прерогативи тієї чи іншої сторони, і згода досягалася, як правило, шляхом компромісу.
До складу сейму входили пани-ради. Радними панами були здебільшого литовці-католики, які мали виключне становище в державі, їхні маєтки були розташовані по всій території князівства, що зумовлювало їхній майновий зв'язок з різними регіонами. Вони постійно перебували у віданні найголовніших державних справ як члени великокняжої ради, обласні управителі, їх відрізняли економічна могутність і привілейоване становище в державі. Все це виділяло їх в особливу впливову групу, що вирішувала питання під кутом власних корпоративних інтересів.
Литовсько-руський сейм поділявся на дві палати: "лавицю" ("коло" панів радних) і "коло" рицарства - шляхти. Така форма станового представництва істотно відрізнялася від західноєвропейських станових інститутів. Якщо "лавиця" була багато в чому схожою з англійською палатою лордів чи польським сенатом, то нижня палата сейму сформувалася як одностанова. Там все прибрали до своїх рук магнати і шляхта, відсторонивши городян та інші стани . З іншого боку, центральному сейму не вдалося підпорядкувати собі місцеві сеймики, які нерідко діяли всупереч загальнодержавним інтересам. Такий характер станового представництва у Литовсько-Руській державі значно посилив вплив аристократично-шляхетського елементу в суспільстві, що поклало край спробам королів зосередити в своїх руках загальнодержавну владу.
Характерною рисою політичної організації Литовсько-Руської держави було те, що великий литовський князь, об'єднавши ряд державних організмів, взяв у свої руки лише найважливіші урядові справи, розділив управління не лише з литовськими можновладцями, а й з місцевими земськими князями і боярами. Останні й після ліквідації удільної системи продовжували відігравати вирішальну політичну роль на місцях, складали ради при литовських намісниках, збиралися на місцеві сейми для вирішення справ місцевого законодавства та судочинства. В таких умовах українські князівства ставали складовою частиною європейського правового простору, в якому забезпечувались майнові та особисті права станів (в першу чергу привілейованих), сформувались і діяли феодальні представницькі органи .
На протилежних засадах формувалася Московська централізована держава, до складу якої увійшла частина земель колишньої Київської Русі. Вона всіляко придушувала будь-які прояви самобутнього розвитку захоплених і приєднаних земель. УСІ стани, в тому числі й найвища аристократія, вважалися "государевыми холопами". Тут панувало безправ'я всіх верств і необмежена деспотична влада монарха, який вільно розпоряджався життям і майном своїх підданих, що не мали ні станових, ні корпоративних, ні особистих прав.
1.3. Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави
Центральна адміністрація Литовсько-Руської держави складалася з призначених спочатку особисто великим князем, а потім за погодженням з панами-радою і сеймом урядовців. Першою особою тут був маршалок земський, який за відсутності великого князя головував на зборах панів-ради. Його заступником був маршалок двірський, який керував князівським двором і всіма придворними. Державною канцелярією відав канцлер, його заступником був підканцлер. Фінансовими справами займався підскарбій земський, а його заступником був двірський підскарбій. Військом командували гетьман земський (або великий) та гетьман двірський (або польний). Іншими урядовцями були придворні чини: чашник, кухмістер, ловчий, стольник, кравчий, які, крім виконання своїх безпосередніх функцій, нерідко виступали у ролі посланців князя чи його представників у різних регіонах держави чи за її межами. Багато цих посад обіймали українські пани і шляхта.
У Литовсько-Руській державі великокняжа влада намагалася подолати сепаратизм великих феодалів, підпорядкувати їх своїй владі, спираючись на середнє дворянство - шляхту. Саме князь Вітовт (1382-1430) зробив перші рішучі кроки в цьому напрямку, позбавляючи місцеві династії їхніх спадкових князівств-земель або переміщуючи їхні володіння в інші місця. Згодом наступ на стару феодальну аристократію здійснив його молодший брат Сигізмунд (1431 - 1440). Як свідчить літописна хроніка, він переслідував князів і намагався "піднести рожай (тобто рід. - Авт.) хлопський, псю кров". Сигізмунд був виразником інтересів середніх верств феодального стану, через це його вбили змовники-аристократи, серед яких були й великі українські феодали .
Великі землі-князівства, якими управляли Гедиміновичі, впродовж XIV-XV ст. зберігали свою цілісність. Державно-правовий статус таких князівств, як Полоцьке, Жмудське, Вітебське, Смоленське, Київське, Волинське, Підляшшя, визначався їхніми земськими привілеями, що почав надавати Вітовт та його наступники. І хоча ці землі в різні часи втрачали статус князівства, проте
Loading...

 
 

Цікаве