WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Повстання проти гетьманського режиму, встановлення влади Директорії. Політика Директорії, боротьба більшовиків проти неї - Реферат

Повстання проти гетьманського режиму, встановлення влади Директорії. Політика Директорії, боротьба більшовиків проти неї - Реферат

Генеральний секретаріат наказав розрізненим українізованим частинам, що перебували за межами України, перебазуватися в УНР, а ЗО листопада обеззброїв і вислав з Києва по-більшо-вицькому наставлені частини міського гарнізону. 23 листопада на Українському фронті було укладено перемир'я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення в Києві з'їзду представників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнського з'їзду рад).
Не можна не завважити, що дії УЦР і Генерального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два в політичній грі, нав'язуючи їм зручні для себе умови. Так, звинувативши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики обеззброїли українізовані частини на Північному та Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив усілякі перепони на шляху створення Українського фронту. Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо Українистав ультиматум РНК до УЦР від 4 грудня - класичний зразок революційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона "веде двозначну буржуазну політику"(?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як небажання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад, що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повноважним представником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з'їзд мав відкри-тися 4 грудня в Києві, про що, звичайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачимо, ультиматум нехтував об'єктивними обставинами. Натомість мо-вилося в ньому про "кроки" Ради, які унеможливили угоду, бо накази Генерального секретаріату про передислокацію українізованих частин на те-риторію України призвели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазначалося в ультиматумі, могло бути проведене "лише шляхом організованої угоди урядів обох республік". Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинуватити в цьому Центральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смольний: обеззброєння Радою пробільшовицьких частин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але якщо на початку ультиматуму РНК визнавав Українську Народну Рес-публіку й навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завершальній частині цього документа повторювалися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі "з контр-революційним кадетсько-каледінським повстанням". У разі неприйняття означених вимог протягом 48 годин РНК оголошував Центральну Раду "в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні". замах на УНР: "Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітничих і солдатських депутатів стверджує, що централістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія". Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські установчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.
Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (загалом 124 делегати) залишили залу Всеукраїнського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з'їзду. Того самого дня Генеральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові на його ультиматум, в якій, зокрема, зазначалося, що "неможливо одночасно визнавати право на самовизначення "аж до відокремлення" і робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася". Рішуче відкидалися спроби Раднаркому втрутитись у державне й політичне життя УНР. "Претензії народних комісарів на ке-рування українською демократією, - наголошувалось у відповіді, - тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не викликають заздрості. Доки у Велико-роси розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі розрухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція - Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території українського народу". Як бачимо, це не було пошуком компромісу з Петроградом.
Насправді ж більшовики виявилися спритними практиками, обізнаними з життям. До всього, вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці. Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднар-комові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом застерігав ра-дянські частини "від будь-яких ворожих дій проти харківських радівців". З останніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, "місцеві більшовики об'єднано працювали у "Ревштабі" й не вважали можливим стати у конфлікт з Центральною Радою". Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 грудня було обеззброєно українізований броне-дивізіон. 11 грудня до міста прибув командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище. В Антонова-Овсієнка є згадка про члена революційного суду матроса Грушина, який "вважав, що кожен білоручка підлягає знищенню".
Список використаної літератури
1. Винниченко В. Відродження нації. - К., 1990. - Ч.3
2. Гунчак Т. Україна в першій половині ХХ ст.: Нариси політичної історії. - К., 1993.
3. Зотонський В.П. До питання про організацію Тимчасового Робітничо-селянського Уряду України // УІЖ. - 1989. - № 5.
4. Петлюра С. Статті, листи, документи: В 3-х т. - К., 1998 - 1999.
5. Рубльов О.С., Рент О.П. Українські визвольні змагання 1917 - 1921рр. - К., 1999.
6. Революція на Украине: Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев. - К., 1990.
7. Сідак В.С. Національні спецслужби в період української революції - К., 1998.
8. Українські політичні партії кінця ХІХ - початку ХХ ст. Програмові і довідкові матеріали / Упорядники В.Ф,Шевченко та ін. - К., 1993.
9. Шевченко В.Ф., Павленко М.І., Потапов Г.Г. Історія Українських політичних партій. - К., 1999.
Loading...

 
 

Цікаве