WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (пошукова робота) - Реферат

Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов (пошукова робота) - Реферат

гортанного звука h замість церковнослов'янського, псковсько-новгородського, володимиро-суздальського і московського вибухового g. Ще наприкінці XVIII ст. вимова у світському стилі h замість g в обох російських столицях вважалася правилом доброго тону. Але вже з кінця XVII ст., коли в 1686 р. Київська митрополія була незаконно й насильно приєднана до Московського патріархату (Після хрещення України-Русі в 988 р. Українська церква протягом 698 років існувала в канонічній єдності з Константинополем незалежно від Московського патріархату, який виник набагато пізніше. Московська церква проголосила себе автокефальною (тобто не залежною ні від Києва, ні від Константинополя) й обрала собі митрополита в 1448 р. Проте цю акцію не визнали ні Вселенський патріарх, ні найвищі ієрархи інших православних церков, і протягом 141 року Російська православна церква вважалася не канонічною (незаконною). Її канонічність було визнано й обрано першого патріарха цієї церкви за участю Константинопольського патріарха лише в 1589 р. Після приєднання України до Росії в 1654 р. й особливо після Андрусівського перемир'я з Польщею 1667 р., за яким Росія одержала більшу частину Правобережної України, московські царі та патріархи прагнули ліквідувати й церковну незалежність України. Особливо на цьому наполягав патріарх (з 1674 р.) Яким (Савелов). Разом з московським царем він декілька разів звертався до Константинопольського патріарха, просячи його уступити Москві Українську церкву, але згоди на це не діставав. Тоді Москва за допомогою українського гетьмана І. Самойловича, долаючи рішучий опір українського духівництва, протягом 1684-1686 pp. самочинно приєднала Українську церкву до Московського патріархату. Але треба було все ж таки мати формальну згоду Константинопольського патріарха. Для цього навесні 1686 p. патріарх Яким послав до Константинополя досвідченого дяка Нікіту Алексеева, який привіз патріархові Діонісію грамоти з проханням віддати Москві Київську митрополію з усіма її єпархіями і щедрі подарунки. Однак Царгородський патріарх вважав таку злуку незаконною і спочатку прохання Московського патріарха знову відхилив. Тоді спритний Нікіта Алексеев вирішив звернутися безпосередньо до турецької влади, від якої був залежний Константинопольський патріарх. Коли недавно обраний патріарх Діоні-сій приїхав до м. Адріанополя, щоб нову його посаду затвердив Великий візир Османської імперії, там уже був московський посланець і встиг домовитись із турецьким володарем. Великий візир, будучи непоганим політиком, хотів зберегти добрі стосунки з Москвою і нейтралізувати Росію у війні Туреччини з Польщею, Австрією та Венецією, а тому наказав патріархові Діонісію задовольнити прохання Москви. Лише після цього у травні 1686 р. Діонісій видав грамоту про передачу Української церкви під юрисдикцію Московського патріархату, взявши за це від московського посла доброго хабара - 200 золотих червінців і 120 чорно-лискучих соболів. Однак невдовзі через цей неканонічний вчинок Діонісій був позбавлений патріаршого престолу, але церковну автономію Україні так і не повернули. (Детальніше див.: Никольский H. Патриаршество в России // Энциклопедический словарь о-ва "Бр. А. и И. Гранат и К°". - Изд. 7. - Т. 31. - М., [1915]. - С. 376-378; Огієнко І. І. Українська церква. - К., 1993. - С. 157-194).), поступово почалася боротьба проти української вимови текстів у церквах під час богослужінь. Священикам наказували вимовляти церковнослов'янські тексти по-російському, тобто г як [g], ї. як [je], а не [і]; и як [і], а не [ы]; е як [je], а не [е], пом'якшувати приголосні перед голосними е, и й навіть "акати" ("Памілуй мя, Боже, па вє-лікай міласті тваєй...", хоч церковнослов'янська мова акання ніколи не знала!), "дабы никакой розни и особого наречия не было". Шалений наступ на все українське посилився за царювання Петра I. У 1720 р. він видав указ, щоб усі книги з українських друкарень "исправления ради и согласия с великороссийскими" надсилали до Синодальної контори, а для нагляду над друкарнями призначали цензорів, які мали стежити за тим, чи виконуються настанови цього указу. Однак російській світській і церковній владі ще довго довелося змагатися з українським впливом на церковнослов'янську мову. Протягом XVIII ст. вимова церковнослов'янських текстів була, нарешті, зрусифікована не тільки в Росії, але і в Україні. Така вимова на російський лад в українських церквах, що визнають зверхність Московського патріархату, триває й нині. Лише в деяких словах (наприклад, Господь, господин, Галилея, Голгофа та ін.) вимова українського задньоязикового h замість російського g залишилася в усіхправославних церквах України, Росії і Білорусі. Значною своєрідністю відзначалося становлення російської мови, що було зумовлене особливостями формування російського етносу. У другій половині XII - першій половині XIII ст. на території сучасної Європейської Росії сформувалися дві групи діалектів: новгородський, псковський та ростово-суздальський, з одного боку, і менш виразний (з багатьма локальними відмінностями) діалект Верхньої і Середньої Оки та межиріччя Оки і Сейму - з іншого. Північна діалектна група мала такі найхарактерніші особливості: а) окання (тобто відсутність акання); б) проривна вимова задньоязикового g; в) цокання і чокання (нерозрізнення приголосних ц і ч у північно-західній частині північноросійського діалекту) під впливом сусідніх прибалтійсько-фінських мов, які, на думку дослідників, виникли в VII ст. н. е.: бойка "бочка", мец "меч", нацальник "начальник", ноць "ночь", цетыри "четыре", муцити "мучити", хоцу "хочу"; жречь "жрец", пятничя "пятница", младёнча "младенца", отъча "отьца", в ручё "в руне", двачатъ "двадцать" та ін.; г) зближення у вимові приголосних з - ж, с - ш, яке почалося, найвірогідніше, ще в VI-VII ст.: вразда "вражда", друзйна "дружина", грёсныи "грешный", васими "вашими"; гвожди "гвозди", Герашим "Герасим", жернд "зерно", помажати "помазати", осталошь "осталось", ожерче "озерце" та ін.; ґ) наявність сполучень гл, кл на місці давніх dl, tl: мыгло (< mydio) "мыло", діал. клещ "лящ" ( шея, liji -> лей, myji -> мой, ryji -> рой, molodyjb -> молодой; у галузі моорфологи відбулася втрата кличного відмінка, повсюдна заміна з, ц, с задньоязиковими ґ, к, х у відмінкових формах (на ноге, в руке); з'явилися нові загальноросійські слова (крестьянин, деньга, пашня, деревня та ін.). З розвитком середньоросійських говірок ростово-су-здадьський діалект поступово втрачає своє значення, а провідну роль починає відігравати говір Москви. У північноросійському за походженням московському говорі, який в основному зберіг північноросійські риси в галузі приголосних (у консонантизмі), з'являються південноросійські риси (зокрема, акання) у вокалізмі. Московське просторіччя поступово стає середньоросій-ським за своїм характером і загальноросійським за своєю функцією. Це просторіччя справило істотний вплив на розвиток загальнонародної мови в період утворення російської нації (в XVII ст.). На особливості загальнонародної російської мови помітний відбиток наклав збіг своєрідних історичних умов, коли формування російської народності та Ті мови відбувалося синхронно зі становленням російської централізованої держави. Крім цього, процес "збирання" російських земель навколо
Loading...

 
 

Цікаве