WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939рр. - Курсова робота

Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939рр. - Курсова робота

"учительство українське падає жертвою нелюдської ненависті і нетолерантності національних інспекторів… або також демагогів політичних" [3, с.2].
Переслідування та важкі умови праці виснажували українських вчителів, формували у них "почуття приниження та упокоєння", вбивали в них творчість чи захоплення шкільною працею, що мало нищівний вплив на виховання молоді [2, c.4].
В інтерпеляціях українських послів до президії Ради Міністрів від 16 грудня 1930 року наголошувалось, що переводи вчителів "для добра школи" набирали страшних розмірів з кожного повіту переводять найкращих і найінтелігентніших працівників. В документах вказувалось: "учительство українське падає жертвою нелюдської ненависті і нетолерантності національних інспекторів… або також демагогів політичних" [1].
Окремий розділ в утвердженні українського шкільництва складала боротьба за вищу українську школу. Всі спроби українцям здобути вищу освіту не мали успіху. Так, у 1925 році перестав існувати Український Таємний університет. Починаючи з 1926 року українська молодь, яка не змогла виїхати на навчання до Відня, Праги, чи Берліна змушена була вступати на навчання до Львівського університету ім. Яна Казимира, але знову стикатись із заборонами, які накладала польська влада. Тому студентами ставали одиниці. На 120-140 студентів І курсу медичного факультету було прийнято в 1931 році 2 студентів українців, 1932 році - 4, у 1933 році - 10. Не кращим становище було в інших ВУЗах. На 250 випускників Львівського політехнічного інституту в 1934 році було лише 7 студентів українців.
Єдиною українською незалежною вищою школою була Греко-католицька Богословська Академія у Львові, організатором якої став митрополит Андрій Шептицький. У 1933/34 навчальних роках в ній навчалося 319 студентів і працювало 24 професори. Проте цього було недостатньо.
Шовіністична політика польських властей призвела до занепаду українського початкового, середнього і вищого шкільництва, але попри це, українці навіть в умовах польської окупації продовжували наполегливу боротьбу за свою мову, культуру, державу.
Значну роль в розвитку освіти відігравали українські громадські організації та товариства. У 30-х роках ХХст. українські організації вступили в новий етап розвитку і досягли найвищого його рівня. Долаючи постійний репресивний тиск адміністративних чинників, вони витримали також і удар"пацифікації".
Важливі зміни у функціонуванні товариств зумовлювались законодавчими актами, зокрема, президентським декретом та двома грудневими міністерськими розпорядженнями. Їх важливою рисою стала сувора регламентація діяльності та необмежені права втручання урядових чинників. Українські громадські організації змушені були узгодити свої статути з новими вимогами та пройти перереєстрацію.
Це на деякий час паралізувало їхню діяльність, а польська влада скористалась "законними підставами", щоб зробити свою "чистку". Щороку заборонялося 10-20%, а часом і більше новостворених осередків. За проаналізованими джерелами у цей період було не зареєстровано чи заборонено 120 гуртків "Рідної школи", 230 просвітянських осередків, 315 сокільських гнізд. Удару влада завдала "Союзові Українок" 6 травня 1938 року. "З причин політичних виступів" він був заборонений, проте під тиском протесту 14 жовтня воєводство відновило діяльність товариства.
Всі українські культурно-освітні інституції були оголошені осередками "терористично-страйкової акції", проти них розпочались репресії. Найбільшою жертвою цієї антиукраїнської кампанії стала ліквідація "Пласту", яка відбулася свавільно, з порушенням усяких моральних та правових норм.
Так, в умовах активної асиміляції, яку проводила Польська Держава у Східній Галичині у 20-30-х рр. українські громадські організації та товариства стали найголовнішими чинниками розвитку національного життя, сприяли духовному і культурному поступу українців.
Таким чином, спроби нормалізації польсько-українських відносин у ІІ Речі Посполитій не принесли і не могли принести бажаних результатів, бо не задумувались урядом як позитивне вирішення проблеми. Негативно відбившись на політичному житті українців залишились останньою змарнованою спробою поліпшення ситуації напередодні Другої світової війни.
?
ВИСНОВКИ
Детальне висвітлення міжнародних відносин, які у кінці першої чверті ХХст. розгорталась в Центральноєвропейському регіоні показує, що основний акцент уваги тут зводився на вирішення "українського питання", до чого була причетна не тільки Польща, але й держави-переможниці Першої світової війни: Англія і Франція.
Після падіння Західно-Української Народної Республіки відновлення польського панування на землях Східної Галичини і Волині проходило під гаслом боротьби з більшовицькою ідеологією в регіоні та в процесі відновлення державних кордонів за зразком 1772 року.
Протистояння українських патріотичних сил та польських націонал-шовіністичних угрупувань не дало змоги першим відстояти суверенітету втраченої держави, так як цьому не сприяли: по-перше, військово-політична ситуація в регіоні; по-друге, позиції "великих держав"; по-третє, соціальні та етнічні відносини в краю.
Вдало скориставшись цими моментами, Польща, зумівши добитися позитивного для себе результату на міжнародній Раді Амбасадорів (1923р.), розпочала втілювати в життя на новоприєднаних землях традиційні методи експлуатації, колонізації та полонізації місцевого населення.
Ззовні ця політична лінія базувалась на стандартах і канонах міжнародного права, проте на практиці сприяла асиміляції українства. Не дивлячись на такі несприятливі умови, прогресивна частина галицької інтелігенції продовжувала вести боротьбу з окупантами, застосовуючи для цього як політичні, так і військово-терористичні методи. Частина партій національно-патріотичного спрямування, втративши віру у можливість визволення, перелаштування власні політичні програми на прорадянський лад. Цьому також сприяла діяльність в Галичині підпільної КПЗУ та уряду соціалістичних, ліворадикальних партій Польщі.
Взагалі, українські партії та організації на початку 20рр. не являли собою єдиної сили, між ними постійно виникали суперечності та непорозуміння.
Боротьба українства в силу ослаблення власного авангарду, в такій ситуації була змушена підлаштовуватись до вимог часу, а тому досить часто змінювала вектор діяльності в бік культурно-соціального напрямку.
Інтелігенція вела протиборство за право викладання в школах українською мовою, збереження традицій та здобуття незначних прав та привілей.
Позиції польського уряду, в даному випадку,
Loading...

 
 

Цікаве