WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939рр. - Курсова робота

Утвердження польського окупаційного режиму в Галичині у 1921-1926 роках. Політика Польщі щодо українців Галичини 1926-1939рр. - Курсова робота

була лише перехідним етапом до національної асиміляції меншин. Незважаючи на це, українці сподівалися, що в діях влади наступить розуміння важливості українських проблем і покращення їхніх умов існування.
У період з 15 травня 1926 року до 17 березня 1930 року, коли уряди ІІ Речі Посполитої 5 разів очолював представник ліберального крила санації К.Бартель, були сформовані засади національної політики, але не конкретизовано шляхів і методів її реалізації. У цей час українське питання вирішувалось в основному, на рівні органів воєводської адміністрації.
Нове загострення ситуації спостерігалося на поч. 30рр. У значній мірі цьому сприяла економічна криза, що розпочалася у 1920 році. Починаючи з середини липня 1930 року по селах Галичини пройшла хвиля пожеж у господарствах польських поміщиків, осадників. Справа набирала політичного характеру.
З польської сторони почалися заклики до фронтального наступу на українське громадянство, а націоналістично настроєні сили вимагали від уряду крайніх заходів на "кресах"[25, с.252].
Зважаючи на складність внутрішньополітичної ситуації в Польщі було розпочато урядом пілсудчиків акцію на умиротворення українських селян, яка увійшла в історію під назвою "пацифікація". Справа набрала міжнародного розголосу [28, с.248].
Режимові "санації" за допомогою екстремінаційних методів вдалося на деякий час "навести порядок" в Галичині та інших західноукраїнських землях.
Проте, ослабивши український національний рух, властям не вдалося ліквідувати його. Активний і пасивний опір, особливо зі сторониОрганізації Українських Націоналістів, не припинився. Польська держава виявилася не в змозі розв'язати найскладнішу для неї українську проблему.
Однією з форм полонізації українців була так звана ревіндикаційна програма. Суть її полягала в тому, щоб перетворити в поляків ті групи населення які не мали чітко визначеної національної приналежності. Власті вирішили витворити на свій лад "національну" свідомість лемків, бойків, гуцулів, поліщуків. Цього проте їм не вдалося зробити.
Отже, події 1930 року виявили повну неспроможність правлячого режиму вирішити українське питання. Доказом цього була неспроможність у діях уряду, що виражалась то у політичних спробах розв'язання проблеми, то у заходах репресивного характеру. Сумнозвісна "пацифікація" українського населення Галичини, кульмінація якої тривала протягом 21 вересня - 16 жовтня 1930 року стала початком чергового етапу польської політики в Галичині. Під проводом боротьби з саботажними виступами Організації Українських Націоналістів (ОУН) військо і поліція нищили українські культурно-просвітні заклади, відбувалося побиття мирного населення, віддано до суду 909 українців, у тому числі п'ять депутатів до сейму республіки, що призвело до зриву передвиборчої кампанії галичан [18, с.292].
Застосування владою принципу колективної відповідальності загострило польсько-українські відносини в Галичині, налагодження яких стало одним із першочергових завдань другого уряду В. Славека. Переламати негативне відношення українців до польської держави було вирішено за допомогою порозуміння з найвпливовішою галицькою партією - Українським національно-демократичним об'єднанням (УНДО).
Зауважимо, що вже на початку 1931 року відбулося декілька таємних зустрічей польських урядовців із впливовими політиками УНДО, зокрема з М. Галущинським, який виконував обов'язки голови Української Парламентської репрезентації (УРП). Однак, розмови, які з польського боку проводили голова Безпартійного блоку співпраці з урядом (ББСУ) Т. Голувко і депутат сейму Я. Єнджеєвич, не принесли очікуваних результатів.
Вбивство у Трускавці 29 серпня 1931 року членами ОУН найактивнішого поборника угоди між УНДО та санаційним урядом Т. Голувка припинило розмови про польсько-українське порозуміння і ще більше загострило національні відносини в Галичині. Події початку 1930 року однозначно засвідчили відхід від застосування політики державної асиміляції і повернення до методів національної асиміляції меншин.
Поляризація позицій правлячого табору щодо вирішення українського питання найшвидше проявлялася у верхніх ешелонах влади та в середовищі керівництва збройних сил Польщі. Командувачі військових округів запропонували програму, яка виходила з необхідності перетворення непольського населення в лояльних громадян держави репресивно-адміністративними методами. Так звана політика "зміцнення польськості" практикувалися і в Галичині.
Підгрунтям для її проведення стали законодавчі акти І пол. 30рр. Зокрема, 14 березня 1932 року сейм схвалив черговий законопроект про військову колонізацію південно-східних воєводств. Головним речником колонізації був генерал Т. Каспжицький. Найбільш важливим аргументом для поновлення цієї акції стало забезпечення стратегічноважливих об'єктів і прикордонної смуги у випадку можливої агресії СРСР. Осадники мали сприяти ополяченню українського населення і могли використовуватися владою для придушення національно-визвольних рухів меншин.
Закон від 23 березня 1933 року про часткову зміну устрою територіального самоврядування фактично передавав ці органи у відання державної адміністрації. До того ж польські власті чинили всілякі обмеження, щоб не допускати до керівництва в органах самоврядування представників українського населення.
У виконанні державної програми по "зміцненню польськості" велика роль відводилась польським громадським та парамілітарним організаціям - координацію їх діяльності взяв на себе Погоджувальний комітет польських організацій, що був створений 1935 року у Львові. Акції комітету зводились до реполонізації і окатоличення людності нібито польського походження (шляхта загродова, "латинники", поляки, греко-католики), осадництва сільського і міського та фінансової підтримки Східної Галичини.
Черговий та заключний етап політики польських властей в Галичині розпочався після смерті Ю. Пілсудського 12 травня 1935 року.
Саме в цей час прослідковувалась певна "нормалізація" польсько-українських відносин. Тепер ініціатива врегулювання стосунків виходила від представництва УНДО та УЛР і була прийнята через посередників відомим прихильником угоди з українцями В. Славеком, який на той час вже втретє очолив кабінет міністрів Польщі. Уже на початку 1936 року українсько - польські взаємини почали обговорювати у польському сеймі.
Так, виступаючи з парламентської трибуни, український політик В.Мудрий пояснював: "Ми почали нормалізацію, що мала кинути поміст над історичною пропастю між обома народами Польщі…[4, с.1]. У свою чергу прем'єр уряду
Loading...

 
 

Цікаве