WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Господарство Запорізької Січі - Реферат

Господарство Запорізької Січі - Реферат

відомі низовим козакам. Про економічну свідомість запорожців свідчить наявність суворих покарань за злочин проти власності.
Таким чином, Військо Запорізьке не було військом у типологічне точному розумінні цього терміну, тобто не являло собою озброєну силу, що займалася виключно службою і війною й матеріальноповністю існувала за рахунок народу. Січ завжди залишалась економічною структурою, яка значною мірою самозабезпечувалась продукцією власних промислів і господарюванням на власній території. Разом з тим Січ не була і замкнутою системою, вона вела активну зовнішню торгівлю.
Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.
При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності - колективно-військова та індивідуально-приватна - не протистояли одна одній, а співіснували.
З часом у Запорізькій Січі почало складатися старшинське землеволодіння, що існувало в двох формах: приватній (спадковій) і ранговій (тимчасовій). Старшина збільшувала землеволодіння шляхом займанщини, купівлі землі у козаків, селян. Продавав землі й військовий скарб. Як винагороду за несення служби у козацькому війську, старшина отримувала на "ранг" (посаду) землі, села і містечка з державного земельного фонду. Це були тимчасові володіння, подібні до західноєвропейського бенефіцію.
Визвольна війна змінила становище селян. Вони добилися особистої свободи, права змінювати місце проживання, вільно вступати до козацького стану. Селяни, що жили на землях загальнодержавного фонду, перебували під правлінням сотників і залежали від політики гетьмана. Селяни вважали землю своєю з правом розпоряджатися і передавати її у спадок, купувати, продавати. Вони користувалися полями, лісами, луками, сіножатями, річками, озерами, обробляли землю без регламентації держави і вільно розпоряджалися результатами праці.
В історико-економічній літературі немає єдиної точки зору щодо характеру селянського землеволодіння. Є думка, що земля належала селянам вільних військових сіл і містечок на правах власності. Частина вчених вважає, що селяни лише користувалися землею і сплачували державі як власнику землі феодальну ренту. Отже, право на користування землею і угіддями свідчило лише про значний крок до селянської власності.
Магнатсько-шляхетське землеволодіння зберігалося на території західноукраїнських земель (Белзьке, Волинське, Руське воєводства). Але і тут, під впливом подій визвольної війни, посилився процес занепаду панщинної системи, відробіткова рента зменшувалася або замінювалася грошовою, окремі села і міста отримали статус слобод, мешканці яких звільнялися від виконання повинностей і сплати податків.
Таким чином, на території Української Козацької держави було знищено велике і середнє феодальне землеволодіння, монополію магнатів, шляхти і церкви на землю, яка стала вільно продаватися і купуватися. Панівними стали державна і козацька форми земельної власності. Поступово склалася старшинська власність, хоч і у незначних розмірах. Відстояла свої давні права на землю дрібна і середня православна українська шляхта. Збереглася і зросла земельна власність православних монастирів і духовенства. Ці традиції привілейованого землеволодіння мали значний вплив на відродження феодальних відносин.
Важливим досягненням стало визнання селянської власності. І хоч селянське землеволодіння, на відміну від козацького, базувалося не на юридичній основі, а на звичаєвому праві, селяни фактично стали вільними виробниками.
Під час війни стався переворот в аграрних відносинах. Було знищено феодальну власність, крім монастирської і незначної частини шляхетської, але права не неї практично не були реалізовані. Ліквідовано панщинну систему. Сформувалася і стала панівною індивідуально-приватна козацько-селянська земельна власність. Козацтво і селянство вступили в товарно-грошові земельні відносини у вигляді купівлі-продажу землі, її застави та інше. Це створювало умови для інтенсивного розвитку аграрних відносин, швидкого переростання козацько-селянських господарств у господарства фермерського типу. Але в складі феодально-кріпосницької Російської держави економічний розвиток Української держави був позбавлений цих перспектив.
Для розвитку аграрних відносин у другій половині XVII - XVIII ст. визначальним було зростання й зміцнення земельної власності православних монастирів, української шляхти і козацької старшини, їх прагнення одержати і привілеї російського дворянства на землю і працю селянства. Втрачаючи політичні права у сфері автономії, старшина і шляхта намагалися забезпечити економічну незалежність і зосередити увагу на нагромадженні земельних володінь і організації господарства.
Царський уряд, підтримуючи панівне становище козацької старшини та сприяючи її земельній власності і привілеям, одночасно обмежував практику роздачі маєтностей гетьманами, запроваджував порядок наділення і затвердження придбаних земель царськими указами та одноосібне.
Головним розпорядником земель, що стали власністю Війська Запорізького, вважався гетьман. Верховним власником і розпорядником усієї землі виступав царський уряд. Протягом XVIII ст. царські грамоти, постанови Малоросійського приказу (1662-1722), Сенату, Малоросійської першої (1722-1727) і другої (1764-1786) колегії набули першорядного значення. Земельні відносини регулювалися царськими грамотами, "новими" статтями при обранні гетьманів, гетьманськими універсалами, полковницькими листами.
3. Старшинські господарства, їх характеристика
За майновою ознакою старшинські господарства поділялися на три групи: дрібні, що мали до 120 десятин орної землі, середні - до 300 десятин, великі - понад 300 десятин.
У другій половиш XVII - першій чверті XVIII ст. значно розширилися монастирські й церковні землеволодіння за рахунок купівлі та загарбання козацько-селянських та общинних земель. Монастирі мали монопольне право на винокуріння і торгівлю горілкою в своїх маєтках. Церква домагалася права на безкоштовне володіння частиною громадських земель у вигляді пожалувань.
Суттєві зміни сталися в цей період і у землеволодінні козаків, селян, міщан. Козацтво було привілейованим станом у Лівобережній та Слобідській Україні. За ним законодавче закріплювалися свобода, власна юрисдикція, право на спадкове володіння землею та іншим майном, зайняття промислами, ремеслами, торгівлею. Основним обов'язком було несення військової служби за власний кошт.
Козаки зберігали земельні наділи, що мали до визвольної війни, а також купували, освоювали
Loading...

 
 

Цікаве