WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення - Реферат

Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення - Реферат

єврейської політичної еліти. Були ув'язнені практично всі відомі діячі усіх політичних напрямів: соціалісти, ендеки, людовці. Багатьох громадських діячів - поляків, хоч вони і були людьми цивільними, відправили до сумновідомих таборів для полонених офіцерів - Ковельського, Осташківського та Старобільського (15 тис. осіб, які там утримувалися, були розстріляні в квітні-травні 1940 р.). До в'язниць було запроторено і багато колишніх членів Комуністичної партії Західної України, Компартії Польщі, на які після необгрунтованого розпуску цих партій Виконкомом Комінтерну лягла пляма політичного недовір'я. Серед тих, хто невинно постраждав, були вчителі, викладачі вузів, журналісти, кооператори, діячі культурно-освітніх організацій, які існували на західноукраїнських землях до вересня 1939 р. Частина з них була депортована, інших кинуто у в'язниці. За рішенням Політбюро ЦК ВКП'б) від 5 березня 1940 p., значна частина ув'язнених у західноукраїнських тюрмах - колишні офіцери польської армії, поміщики, власники заводів і фабрик, функціонери "контрреволюційних організацій" - без пред'явлення звинувачень була розстріляна.
Адміністративне переселення жителів західноукраїнських земель здійснювалося без суду та слідства, навіть без письмового звинувачення. У ході депортацій, які мотивувалися необхідністю очистити територію від буржуазних елементів, "ворогів народу", вглиб СРСР - Сибір, Комі АРСР, Казахстан, Поволжя, окрім вищезгаданих категорій суспільства, були примусово, разом з сім'ями переселені службовці колишніх державних установ, органів суду, прокуратури, поліції, армії, комерсанти, частина заможних селян, осадники. Тисячі чоловіків, жінок і дітей загинули під час депортації від голоду, знущань, від того, що не змогли пристосуватись до нових природних умов.
Широкомасштабні репресії проти населення, наростаючи, продовжувалися аж до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР. Навесні 1941 р. режим депортував вже й тих, хто був тільки запідозрений у ворожих намірах чи просто оббріханий, хто мав родичів за кордоном- листувався з ними. Підставою для масових виселень було навіть проживання в прикордонних районах, поблизу військових об'єктів, що будувалися не лише вздовж кордону. Не пошкодували й поляків-біженців, які рятувалися на Західній Україні від гітлерівського режиму. Всього із західних областей УРСР в 1940-1941 pp. було депортовано понад 10% населення. Документи засвідчують, що таке масове заслання сотень тисяч людей було не окремими зловживаннями чи порушеннями соціалістичної законності, як стверджувалося тривалий час, а завчасно підготовленим виконанням державної політики.
Спроби засобами ідеологічного впливу і методами фізичного терору підпорядкувати населення волі держави, перетворити його у слухняне знаряддя своєї політики викликали опір, передусім у молодіжному середовищі. Про це свідчили і повільне зростання комсомольських рядів за рахунок місцевої молоді, розповсюдження у вузах і технікумах антирадянських листівок, наявність в навчальних закладах непоодиноких випадків відмови відвідувати лекції з марксизму-ленінізму тощо.
Поступово активізувалася підпільна мережа ОУН, яка виявилася єдиною на західноукраїнських землях політичною організацією, що не лише витримала репресії режиму, а й навіть здобула нових прихильників. Утворювалися нові ланки в селах і містах, відбувалися зустрічі й наради окружних, повітових провідників, проводився обмін керівним персоналом між крайовими організаціями та активом, що перебував у Генеральній Губернії, створеній німцями в 1939 р. на колишніх польських теренах. Великою подією в західних областях став процес 59 членів ОУН, переважно студентів Львівського університету. Більшість підсудних на процесі, що проходив у січні 1941 р. у Львові, відкрито заявили про свою причетність доОУН і солідарність з її боротьбою за незалежну Українську державу.
Ще з осені 1939 р. почав створювати властям проблеми і польський рух опору. Зв'язаний з емігрантським урядом Сікорського, він опирався на ті кола польського населення, які підтримували цей уряд та ідею відродження Польщі в довоєнних кордонах. Проте НКВС досить швидко і ефективно спрацював у справі ліквідації польського організованого підпілля. Мережа найчисленнішої польської організації - Союзу збройної боротьби, була практично знищена, а всі його основні функціонери заарештовані. Але окремі ізольовані одна від одної нелегальні групи антирадянськи настроєних поляків продовжували діяти.
Одним з найсильніших факторів, що протистояв процесу утвердження тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, була наявність відкритого опонента режимові в особі церкви, насамперед греко-католицької, яку влада так і не змогла підпорядкувати своєму контролю. Значний резонанс у галицькому суспільстві викликали протестаційні акції митрополита А. Шеп-тицького, який не поминув жодної нагоди, щоб у листах до партійно-державних керівників різних рівнів затаврувати порушення свободи совісті на західноукраїнських землях. Зокрема, відомі його протести проти ліквідації монастирів, непосильних податків на церкву та духовенство, проти примусового вписування дітей до піонерських та комсомольських організацій, проти заборони релігійної обслуги хворим і вмираючим по шпиталях. В умовах, що склалися, нова влада не наважилася вдатись до прямих репресій щодо митрополита, зваживши не в останню чергу на його величезний авторитет серед населення. Більше того, після його звернення до М.Хрущова були переглянуті найбільш кричущі випадки надмірного оподаткування священиків. Проте запобігти депортаціям та припинити насильство сталінської системи розрізнені виступи противників режиму, що подекуди набирали форми терористичних нападів на радянських та партійних працівників, військовослужбовців, не могли. Рятуючись від переслідувань, чимало мешканців Західної України намагалося втекти до Генеральної Губернії, де проживало понад півмільйона українців. Усього з вересня 1939 р. до червня 1941 р. до німецької окупаційної зони перебралося понад 20 тис. українських політичних біженців, в тому числі письменників, науковців, інших представників інтелігенції.
Отже, в 1939-1940 pp. внаслідок радянсько-німецького зближення до СРСР було приєднано і возз'єднано з УРСР Західну Україну, Північну Буковину, Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський повіти Бессарабії. При цьому національні інтереси українського народу, його прагнення до возз'єднання служили лише ширмою для політичних планів великих держав. Водночас входження населення споконвічних українських територій до складу УРСР стало актом історичної справедливості, важливим етапом у боротьбі українського народу за соборність, що об'єктивно закладало передумови для прогресу. Тому переважна більшість населення західноукраїнських земель вітала цей акт. Водночас спроби більшовицького режиму перетворити західні землі України в інтегральну частину СРСР, впровадити там в життя ідеї "казарменого" соціалізму призвели до глибоких соціально-економічних деформацій, масових репресій, людських трагедій. Як наслідок багато людей, котрі раніше вітали прихід Червоної армії і встановлення радянської влади, надалі докорінно переглянули свої погляди. У значної частини західноукраїнського суспільства зміцніли антирадянські настрої.
3. Література
1. Зайцев Ю. "Історія України" - Львів: Світ, 1998, -497 с.
2. Субтельний О. "Історія України" - К.: Либідь, 1991. -510 с.
Loading...

 
 

Цікаве