WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення - Реферат

Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення - Реферат

на танці, співи, комічно-брутальні сцени тощо - тобто свідомо понижувати мистецький рівень. Водночас "гопачні" елементи зробили український театр дуже модним у Росії. Українські вистави незмінно збирали багато публіки. Театральні трупи множилися, як гриби після дощу.
Театр відіграв величезну роль у справі національного пробудження, особливо тих українців, які проживали поза Україною. Як влучно відзначав Леон Василевський, "українська сцена до певної міри заміняла публіцистику, брак якої так сильно відчувався серед українців". Найбільшої слави здобув театр, створений Марком Кропивницьким. У його складі були блискучі актори: Марія Заньковецька, Іван Карпенко-Карий (Тобілевич), М. Садовський, Опанас Саксаганський. Багато письменників і суспільних діячів молодшого покоління почали цікавитися українською справою під впливом театру. 80-ті роки стали десятиліттям появи нових талановитих сил в українській літературі - поетів Бориса Грінченка, Василя Самійленка, Лесі Українки, письменника Михайла Коцюбинського та ін.
Український рух наприкінці 80-х років був слабким і нечисленним через постійні репресії та відхід значного числа національних сил у російські революційні товариства. Невідповідність шкільної системи потребам масової освіти та заборона навчання українською мовою були причиною високого рівня: неписьменності серед українських селян. У 1897 р. лише кожний сьомий українець міг читати. Неписьменність перешкоджала українським інтелігентам добитися словом до селянства, навіть за тих скромних можливостей, які дозволяв закон. Крім того, українські селяни мали дуже обмежені ресурси, щоб надавати національному рухові допомогу грошима чи матеріалами.
Але потенційні можливості українського руху були чималими. Про це найкраще свідчить перенесення його основних ідей на галицький грунт, де в умовах конституційного режиму він досяг помітних успіхів.
Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасївців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній Іваном Липою програмі "Profession de foi молодих українців" (1893) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.
"Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897 р. в Києві на нелегальному з'їзді представників усіх громад України було утворено Загальну українську безпартійну організацію на чолі з Володимиром Антоновичем та Олександром Конинським. У 1904 р. вона перетворилася в Українську демократичну партію. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". У 1900 р. один із колишніх "тарасівців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна". Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі". Однак на відміну від Галичини, де всі українські партії перейшли на самостійницькі позиції, постулат політичної самостійності України не прийнявся на східноукраїнському фунті. РУП, яка спочатку прийняла брошуру "Самостійна Україна" за свою програму, згодом відмовилася від неї і перейшла на федеративні позиції. Міхновський 1902 р. утворив Українську національну партію, яка, хоч і прийняла постулат політичної самостійності, не змогла знайти багато прихильників.
Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, теж виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім Миколи Міхновського стояли лише відомий український історик В'ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.
Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалася декількома причинами. По-перше, ця популярність була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені у державному відокремленні України. І лише 1917 p., коли "чари" старої Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини "малоросів" перемогла українська самосвідомість, і вони стали потенційними "сеператистами". По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій "згорнути "прапор самостійної України", були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. "Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку - се та програма даного моменту, від котрої не може бути усунення назад, - писав Михайло Грушевський навесні 1917 р. - Всякі перешкоди, взагалі вагання в задоволенню її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кругів російського громадянства може мати один наслідок - це пересування центра ваги в бікукраїнського самостійництва". Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Ні одна з російських політичних партій - від крайньо лівої до крайньо правої - не збиралася серйозно зодовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності. Передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. У 1904 р. від РУП від'єдналася група під проводом Мар'яна Меленевського й Олександра Скоропис-Йолтуховського, яка заснувала Українську соціал-демократичну спілку, а згодом перетворилася у регіональну організацію Російської соціал-демократичної партії (меншовиків). Така політика завдала великої шкоди національному рухові й скріпила імперські, "единонеделимые" позиції російських сил.
На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько-японській війні 1904-1905 pp. Як і в часи Кримської війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петербурзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на село і
Loading...

 
 

Цікаве