WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення - Реферат

Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення - Реферат


КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії (кінець XIX - поч. XX ст.). Включення західної України до УРСР в складі УРСР, політика радянської влади на західноукраїнських землях.
ЗМІСТ
1. Охарактеризуйте основні етапи українського національного
відродження на східноукраїнських землях у складі Росії
(кінець XIX- поч.XX ст.)...........................................................................3
2. Включення західної України до УРСР в складі УРСР, політика
радянської влади на західноукраїнських землях...................................13
3. Література..................................................................................................22
1.Охарактеризуйте основні етапи українського національного відродження на східноукраїнських землях у складі Росії
(кінець ХІХ поч. ХХ ст.)
З пом'якшенням внутрішнього режиму була проголошена амністія і членам Кирило-Мефодіївського товариства. У 1857 р. повернувся із заслання Тарас Шевченко. Український національний рух відразу скористався з лібералізації політичного життя. Центром політичного життя став Петербург, куди з'їхалася більшість братчиків. Тут 1859 р. було утворено першу українську громаду - культурно-освітню організацію, що ставила собі за мету поширення національної ідеї шляхом видання книг, журналів, проведення вечорів тощо. У 1861 -1862 pp. у Петербурзі виходив літературно-науковий місячник "Основа", що видавався Пантелеймоном Кулішем за участю Миколи Костомарова і Тараса Шевченка. У 1861 р. у Києві виникла своя громада з числа студентів Київського університету та місцевої інтелігенції. Одним із основних напрямів діяльності Київської громади була організація недільних шкіл для дорослого населення. Поступово мережа громад і недільних шкіл охопила всі більші міста Наддніпрянської України. У Чернігові відомий український байкар Леонід Глібов видавав газету "Чернігівський листок".
До діяльності громад російський режим ставився спочатку толерантно, вважаючи, що їхня діяльність має виключно культурно-просвітній характер. Ставлення до українського руху змінилося після польського повстання 1863 р. Повстання охопило й Правобережну Україну, але зовсім не знайшло відгуку серед українського селянства й інтелігенції. Навпаки, повстанці часто зустрічалися з ворожим ставленням з боку місцевого населення. Тим не менше під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух ("южнорусский сепаратизм") як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси (передусім - "Русского вестника" Каткова), розгромлено Полтавську і Чернігівську громади, проведено арешти у Києві та Харкові, припинено видання "Чернігівського листка" та закрито усі недільні школи. Окремі українські інтелігенти з числа арештованих (Павло Чубинський та Олександр Конинський) після суду і слідства були заслані у північні губернії Росії.
Але найбільшої шкоди українському рухові завдав указ міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 p., який проголошував, що окремого "малороссийского языка не было, нет и быть не может". Валуєвський указ заборонив друкування українською мовою шкільних і релігійних видань. Заборона не стосувалася художньої літератури. Така вибірковість у забороні не була випадковою. Російському урядові йшлося не про те, щоб заборонити інтелектуалам писати і видавати твори українською мовою. Його наміром було не допустити поширення україномовних видань серед простого люду, а шкільні та релігійні видання призначалися саме для цього. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. Російський уряд продемонстрував свою політичну далекоглядність, оскільки розвиток масового українського руху становив серйозну загрозу для територіальної цілісності імперії.
Після Валуєвського указу у національному відродженні настала перерва, яка тривала аж до початку 70-х років XIX ст. Значна частина молодої української інтелігенції (Дебагорій-Мокрієвич, Стефанович, Кибальчич, Кравчинський, Желяб'єв) вступала у російські революційні організації. її приваблювала революційна ідеологія російського народництва, порівняно з яким український рух видавався надто мізерним, аполітичним і культурницько обмеженим. Народницьке "ходіння в народ" 70-х років торкнулося й України. Великого розголосу набула Чигиринська справа (1877), під час якої російський народник Я. Стефанович під вигаданим іменем Дмитра Найди видавав себе за царського комісара і підбурював селян до повстання проти поміщиків. Після розкриття змови було арештовано близько 1000 осіб.
Винятково велику роль у тих подіях відіграли потомки колишньої козацької старшини із Лівобережної України (серед інших прізвищ варто назвати хоча б Софію Перовську, яка походила з гетьманського роду Розумовських). Участь потомків козацької старшини у російському революційному русі була однією із сторін русифікації старої української еліти. Наприкінці XIX ст. заледве чверть спадкового дворянства України (56,8 тис. осіб разом з членами родин) визнавала українську мову рідною. Але в національному русі взяло участь хіба що декілька діячів і то передусім у ролі меценатів. Абсолютна більшість колишньої козацької старшини міцно інтегрувалася в імперську систему. їхні ж потомки, перейшовши через характерний для російського суспільства 60-х років конфлікт "батьків" і "синів", масово поповнювали лави російського революційного руху.
У другій половині XIX ст. український національний рух зазнав важливої зміни, перейшовши від "дворянського" до "народницького" етапу. Цей процес був помітним уже в діяльності Кирило-Мефодіївського братства, але на повну силу розгорнувся лише у пореформені десятиліття. Організаторами й ідеологами українського руху стали "різночинці" - студенти і професори університетів, учні середніх шкіл та їх викладачі, редактори, журналісти, письменники, актори та представники вільних професій (юристи і лікарі). "Національна зрада" старої української еліти викликала своєрідну реакцію нового покоління українських активістів. Засуджуючи факт зради, воно підносило його позитивну роль у висвітленні демократичного характеру української нації, яка складалася лише з народу - українського селянства. Боротьба селян за землю була водночас боротьбою за національне визволення. Вона була спрямована проти польських і російських поміщиків та зросійщених і спольщених українських дворян. Національні вороги були одночасно ворогами соціальними. Це будило надію на перехід селянства під прапори національного руху.
Зневага до поміщицького класу була настільки сильною, що змусила декількох українських діячів зректися приналежності до нього. До їх числа належав один із лідерів київської громади Володимир Антонович, навколо якого зібралася невелика група "хлопоманів" - вихідців із споляченихпоміщицьких родин, які під час січневого повстання 1863 р. порвали зі своїм аристократичним світом й зідентифікували себе з простолюдом. Вони перейшли із римо-като-лицької віри у православну і свідомо дотримувались народних звичаїв. Членом цієї групи був Тадей Рильський - батько відомого українського поета Максима Рильського.
Ототожнення української справи з соціальними інтересами українського селянства сприяло надзвичайній популярності у середовищі
Loading...

 
 

Цікаве