WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історія запорізьких козаків: історія й топографія восьми Запорізьких Січей (пошукова робота) - Реферат

Історія запорізьких козаків: історія й топографія восьми Запорізьких Січей (пошукова робота) - Реферат

розповідає, як Богдан Хмельницький "фортельно" дістав королівський лист у свого кума Барабаша, прочитав його козакам, вказавши їм шлях на Запоріжжя, а сам 1 грудня втік спочатку на острів Бучки, звідси на Микитин Ріг, де знайшов триста чоловік козаків, переколов разом з ними польських жовнірів, а потім вирядив послів до кримського хана Іслам-Гірея просити в нього допомоги проти поляків, на що хан дав йому свою цілковиту згоду. Існування Січі на Микитиному Розі підтверджує і польський хроніст Дзєвович: він говорить, що Микитинська Січ заснована якимось козаком Федором Линчаєм під час відновлення Кодацької фортеці. Від Боплана ми знаємо, що фортецю Кодак після зруйнування її козаками польський уряд повторно відновив 1638 року, отже, роком заснування Микитинської Січі слід вважати 1638 рік. У другій половині XVIII ст. про існування Микитинської Січі згадує і князь Митецький: "Урочище Микитине міститься на правій руці берега навпроти Кам'яного Затону... При тій ріці (Підпільній, а тепер Орловій) є урочище Микитине, де в давні часи були запорізькі Січі. При цьому урочищі є ретраншемент, збудований росіянами в минулий час, під час турецької війни, де, при тому урочищі, було залишено обоз під командою гетьманського сина Поповича". Свідчення князя Митецького наводить літописець Рігельман, а за ним відомі історики Малоросії Бантиш Каменський і Маркевич.
Микитинська Січ освячена перебуванням у ній знаменитого гетьмана українських козаків Богдана Хмельницького. Це було на самому початку його діяльності, 1647 року. Перед цим Хмельницького тримали ув'язненим у селі Вужині Чигиринського повіту Київської губернії і за наказом коронного гетьмана Потоцького мали стратити як людину, що напевно стоїть на чолі народного повстання проти польського уряду. Та тоді, коли в Бужин прийшов такий грізний наказ, страчувати було вже нікого: Хмельницький зі своїм сином Тимофієм утік у запорізьку Січ, котра в той час була на Микитиному Розі, й прибув туди 11 грудня 1647 р. З'явившись у Січ, Хмельницький скликав загальну козацьку раду й на раді виголосив зворушливу промову, котра глибоко запала в серця запорожців і підняла їх на високий подвиг визволення України від польського ярма: "Віра наша свята зневажена... Над проханнями нашими сейм глумиться... Немає нічого, що б не міг вдіяти нам шляхтич. Війська польські ходять селами й часто цілі містечка винищують дощенту, ніби задумали винищити рід наш!.. Віддали нас у рабство проклятому родові жидівському. Дивіться на мене, писаря військового запорізького, старого козака, мене гноблять, переслідують лише тому, що так хочуть тирани. До вас приніс я душу й тіло; переховайте мене, старого товариша; захистіть самих себе: вам те саме загрожує". Таким чином, у Микитинській Січі Богдан Хмельницький знайшов собі притулок у недолі, тут почув він перший відгук на захист усієї України; тут побачив він щире бажання низових "лицарів" боротися проти зневаження віри предків, проти осквернення православних храмів, проти приниження руської народності; тут же він, обраний загальною військовою запорізькою радою гетьманом усієї України й кошовим отаманом усього Запоріжжя, започаткував один з найважливіших в історії Росії актів - злиття Малоросії з Великоросією в одну політичну цілість і водночас кинув першу зернину панславізму, можливо, сам того не усвідомлюючи.
Разом із влаштуванням Січі на Микитиному Розі в ній, мабуть, було збудовано й церкву; літописи минулих століть не зберегли нам вказівок, була це постійна чи тимчасова, похідна церква, та існування її в Микитинській Січі не викликає жодних сумнівів: 1648 року в ній молився Богдан Хмельницький після обрання його козаками гетьманом і кошовим, а незабаром, розбивши поляків під Жовтими Водами й Корсунем, він прислав подарунок запорізьким козакам - за один прапор чотири великих, за один бунчук - два, за одну просту булаву - дві різьблені, за одну пару литавр - три чудові пари, за три прості гармати - три відбірні, за ласку війська - тисячу битих талярів, крім того на церкву божу та її служителів - триста талярів.
Але Микитинська Січ, так само, як і Хортицька, Базавлуцька й Томаківська, існувала недовго, в усякому разі не далі 1652 року, коли було засновано наступну за нею Чортомлицьку Січ. 1667 року за договором поляків з росіянами в Андрусові Микитине вже йменувалося не Січчю, а перевозом; 1688 року Микитинська Січ називалася "пустою", старою запорізькою Січчю, котра "була на тому боці". З 1734 рокуМикитине вже стало селом; 1753 року в офіційних актах воно звалося Микитинською заставою. На той час у Микитинській заставі, крім корінних жителів, перебували й посадові особи Січі: шафар і підшафарій,10 писар і підписарій, котрі збирали у людей, що приїжджали через Микитинську заставу, гроші, доставляли їх у загальну військову скарбницю й робили записи про це у книгах прибутків-видатків. Тут же була митниця, утримувалися чатові козаки, прикордонний комісар від московського уряду для розгляду суперечок між запорожцями й татарами. Окрім того, в Микитині жив товмач, або перекладач, котрий знав, крім російської й української мов, турецьку й татарську і забезпечував усіх, хто їхав у Крим і далі за кордон, квитками турецькою й татарською мовами.
Зрештою, якою б не була роль Микитина, але воно на той час було й зовсім не людним, і зовсім не багатим: у ньому налічувалося лише близько 40 хат сімейних жителів та до 150 козаків-службовців, окрім залічуваних до нього 300 зимівників у степу. В такому вигляді Микитине й залишилося до 1775 року, того згубного в історії Запоріжжя року, коли козаки, припинивши своє політичне існування, почасти пішли до турків, частково ж лишилися на батьківщині й поповнили собою різні села сімейних запорожців, котрі жили у віддалених від Січі зимівниках. Саме тоді й Микитине стало багатолюднішим. 1764 року воно серед інших сіл увійшло до складу новоутвореної Новоросійської губернії; 1778 року з волі князя Григорія Потьомкіна, на той час всесильного Новоросійського губернатора, Микитине було перейменоване з містечка на повітове місто Нікополь (від гр.: місто перемоги), але через рік з повітового міста знову перейменоване на містечко, яким лишається і до нашого часу.
У даний момент Нікополь - торгове, промислове й досить багатолюдне містечко (понад 12000 мешканців), яке має п'ять шкіл, поштове відділення, телеграфну станцію, аптеку, дві церкви й до сотні великих крамниць. Воно ділиться на кінці - Микитинку, Довголівку, Лапинку й середню частину, власне Нікополь. Перша церква в Микитиному, як ми бачили, існувала вже 1648 року, але це, очевидно, була похідна церква. 1746 року в Микитиному, у запорізьких козаків, існувала вже постійна дерев'яна церква, але незабаром вона згоріла. Тоді запорожці спорудили замість знищеної нову церкву Покрови пресвятої Богородиці, також дерев'яну з однією "банею", тобто куполом, за прикладом "крижової", або католицької церкви, з іконостасом, "ув'язаним на полотні". Невідомо, коли в Микитиному була збудована ця друга церква, але 1774 року її називають "порядною" дерев'яною церквою, а з 1777 року її вже вважають старою, й "хоча цього 1777 року, січня 23 дня, за визначенням слов'янської консисторії, преосвященний Євгеній, архієпископ слов'янський, затвердив священиком Петра Рассевського, але нині згадана Микит
Loading...

 
 

Цікаве