WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

особистого приїзду гетьмана Богдана Хмельницького, але той не поїхав. Його поява у Москві мала б вигляд, нібито гетьман приїхав "бити чолом" і, таким чином, визнає над собою владу царя. А отже і владу царя над Україною, яку гетьман репрезентував. Богдан Хмельницький же поводився як гідний і незалежний державнийволодар, формально пояснюючи своє неприбуття станом справ в Україні.
Сам хід історичних подій показує, що гетьман Богдан Хмельницький зовсім не визнавав себе разом із усім козацьким військом холопами московського царя. Воліли йти "з царем православним", але не "під царя православного". Тобто ні про яке приєднання чи возз'єднання не йшлося. На відміну від російських і радянських оцінок переяславських подій, у середовищі українських істориків переважала думка про встановлення васальних стосунків між двома окремими державами. Просто гетьман на чітко визначених умовах визнавав над собою протекторат більшого сюзерена - московського царя. Однак при цьому Хмельницький не об'явив війську сутності своїх угод з Москвою, як не об'явив свого часу і Зборівського договору. Адже одне й друге не відповідало бажанням війська і самого гетьмана. А раз так, то Хмельницький не надто тримався за ці угоди, вважаючи їх тимчасовими.
Тому не дивно, що у багатьох документах після договору 1654 р. про Україну мовиться як про незалежну державу. Вона залишила собі всі атрибути держави й дипломатичні союзи з іншими країнами, а Хмельницький продовжував називати себе "єдиновладним самодержцем руським". Інша річ, що Москва намагалася не закріплювати чітко цей стан справ у діючих україно-російських угодах. Тим не менше, навіть у 1663 р. російський стольник, воєвода стародубський Хлопов ще писав про події в Україні як про події "в Малороссийском государстве", а в далекому Пекіні року 1770 на нагробку українського ченця викарбувано: "родом з Королевства Малороссийского, полка Ниженского".25 Так само і європейські політики другої половини XVII ст. після переяславських подій продовжували вбачати в Україні окрему державу. Зокрема, австрійський посол у 1657 р. говорив про неї як "славну та войовничу республіку", французькі урядові кола вважали сенс Переяславської угоди як тимчасовий перепочинок у боротьбі з Польщею, а шведський король прямо писав Богдану Хмельницькому в 1656 р.:
"Ми знали, що між Великим князем Московським і народом Запорізьким зайшов певний договір, але такий, що полишив свободу народові цілою і непорушною".26
Однак Богдан Хмельницький недооцінював справжньої небезпеки з боку російських зазіхань. "Україна, - писав М.Костомаров у своїй "Книзі буття українського народу", - по простоті своїй ще не знала, що таке цар, а цар московський це все одно, що ідол та мучитель".
З іншого боку, навесні 1654 р. альтернативи зближенню з Росією справді не було. Україна вкрай потребувала військової допомоги, і Росія виглядала природним союзником. Попереду ще лежала війна з поляками, і як воно там буде ніхто не міг передбачити. У будь-якому разі, на той момент гетьман мав достатньо сил не пустити російську владу до України, тому почувався впевнено.
* * *
На виконання договору навесні 1654 р. Московське царство розпочало спільні з Україною бойові дії проти Польщі. За істотної допомоги козацьких військ наказного гетьмана Івана Золотаренка росіянам вдалося повернути Смоленськ. Надалі було захоплено більшу частину Білорусії й Литви разом із містом Вільно. У 1656 р. цар Олексій Михайлович офіційно прийняв на себе титул "всея Великия, Малыя и Белыя России самодержца Литовского, Волынского и Подольского", а титул "московського царя" з ужитку виключили.
Раптове піднесення Росії викликало значне занепокоєння в Європі. Перед Богданом Хмельницьким ставили вимогу розірвання союзу з Москвою. Турецький султан і кримський хан у випадку відмови погрожували союзом з Польщею проти України. Обстановка знову загострилася.
Одночасно погіршувалися і стосунки з Росією. Порушення умов договору 1654 р. розпочалися з боку Москви майже одразу. Незадоволення викликала поява в українських містах московських гарнізонів і царських чиновників. До бою з поляками вони не поспішали, але у справи українців активно втручалися. Справжня ворожнеча виникла між союзниками в Білорусії. Москва намагалася привести захоплену козаками Гомельщину до присяги царю, хоча там уже закладався козацький устрій, а саме білоруське населення присягло гетьману (так постали Могильовський і Білоруський полки). Трохи згодом полки, набрані за козацьким принципом з місцевого білоруського й литовського населення, перейдуть на бік Речі Посполитої, не бажаючи приєднання своїх земель до Росії. Перспектива стати холопами їх не влаштовувала.
Під час походу 1655 р. до західноукраїнських земель об'єднаних україно-російських військ гетьман Богдан Хмельницький взагалі уникав здобуття міст, аби у росіян не з'явилася спокуса ставити там своїх воєвод і гарнізони. Зокрема, облога Львова закінчилася рішенням взяти з міста відкуп. Начебто, коли велися переговори, генеральний писар Виговський намовляв львів'ян, щоб ті не піддавалися на пропозицію командувача російськими військами боярина Бутурліна здатися на царське ім'я (тобто визнати владу московського царя).27
Останнім ударом по зносинах держави Хмельницького з Московським царством виявилося досягнення у Вільно в 1656 р. сепаратного миру між росіянами і поляками. Угода гетьмана з московським царем 1654 р. передбачала, що Україна та Росія вестимуть спільну війну проти Польщі й, зрозуміло, не вживатимуть жодного однобічного дипломатичного заходу щодо цієї війни без погодження із союзником. А у Вільно спеціально відряджену українську делегацію росіяни навіть не допустили до переговорів.
Загалом дії Росії легко зрозуміти. Адже Москва розпочинала війну не для допомоги українському народові, а задля приєднання до своєї держави територій України, Білорусі й Литви. На початку 1656 р. Річ Посполита - ще кілька років тому наймогутніша держава Європи - опинилася на межі катастрофи. Проте окрім Росії інтерес до територій Литви й Білорусі виявила Швеція. Восени 1655 р. Литва підписала угоду про об'єднання з нею. З цього моменту остаточний розгром Польщі, без якого поляки ніколи б не визнали звільнення з-під їх влади України, перестав бути вигідним для Москви. Більше того, поляки подали царю Олексію Михайловичу надію на обрання польським королем. Це відкривало перспективу на приєднання Польщі до Росії шляхом особистої унії. І влітку 1656 р., коли поляки були вщент розгромлені шведами, російська армія раптово перейшла в наступ проти останніх у Прибалтиці.
Щоб замиритися з Польщею і притягнути її до союзу проти шведів Москва розрахувалася з нею українськими територіями, на які не припинялися польські напади. Українців, зрозуміло, ніхто ні про що не питав, хоча вирішували долю свого союзника за його спиною. Пізніша російська та радянська історіографія завжди виправдовували зрадницькі кроки Московського
Loading...

 
 

Цікаве