WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

духовні, також привілеї й строєнія (устави) вел. князів руських і королів польських.
2. Аби нас не віддалено від послушенства святійшому патріархові царгородському, до котрого належали ми правом божим, через хрещення і за правилами св. отець.
3. Аби преосв. Митрополит київський нинішній і його наступники, так само єпископи, архімандрити й ігумени зіставали при своїх духовних урядах до смерті. А по смерті наступники щоб наступали через вільний вибір духовного і світського стану. А московських духовних на ревізію і на всякі начальства щоб й. цар. вел. до Малої Росії не присилав.
4. Суди духовні щоб самі духовні справляли, і щоб всякі духовні справи кінчалися позивами до митрополита і його митрополичого суду, щоб винне духовенство каралося через преосв. митрополита і його духовий суд тут-таки, а не відсилалися до Вел. Росії а ні де інде.
7. Щоб нікого з духовних нашої Малої Росії силоміць не забирали до Великої Росії, а коли їм коли-небудь трапиться побувати в Великій Росії в яких небудьнаших духовних справах, аби їх цар. вел. не затримував".77
Делегація киян зробила все можливе, аби уникнути зустрічі з московським патріархом і одразу направилася під Смоленськ, де у таборі українських та російських військ розташувалася царська квартира. Цар підтвердив частину привілеїв, а питання перепідпорядкування митрополії московській патріархії залишив невирішеним. Фактично на той момент Україна втримала свій церковний імунітет.
Новий наступ на Українську церкву відбувся з приходом на гетьманство Івана Брюховецького. З восьми статей укладеного ним договору з Москвою церковного питання стосувалася одна, четверта, про призначення митрополита в Київ.
На догоду Москві Брюховецький просив, аби цар, з огляду на великий вплив, який має київський митрополит на козацьке військо, і з огляду на велику непевність козаків щодо відданості цареві, прислав до Києва російського святителя. І хоча цар відповідав про необхідність порадитися з царгородським патріархом, справа була вирішена наперед.
Поступки Москві й поведінка її урядників викликали обурення в Україні. Ігумени київських монастирів навіть заявили воєводі Шереметеву, що вони, якщо Москва дійсно пришле митрополита, "замкнуться в своїх монастирях", мовляв, "краще смерть прийняти, ніж бути в Києві московському митрополитові".78 До ворогів Брюховецького перейшли навіть його колишні друзі, як єпископ мстиславський Мефодій, незадоволений гетьмановим запрошенням до Києва московського духовенства. Перебуваючи в Москві у справі Никона протягом 1666 й на початку 1667 р., Мефодій був незадоволений виявленим йому в Москві прийомом і виїхав звідти з щирою ненавистю до всього московського. Але як тільки Мефодій довідався, що після Андрусівського перемир'я Брюховецький розірвав стосунки з Москвою і пішов на зближення з правобережним гетьманом Дорошенком, він негайно підтримав Брюховецького в цьому рішенні.
Однак антимосковський спалах швидко згас, частина України внаслідок тривалих війн перетворилася на пустелю, а козацька старшина поступово відсторонилася від державницької справи, зосередившись на облаштуванні власного життя. Українська церква ще намагалася утримати свою автономію, однак вирішальним ударом по її намаганнях стало визнання царгородським патріархом Діонісієм канонічності Московського Патріархату. Але при цьому він усе одно відмовився визнавати самочинне приєднання Російською церквою Київської митрополії. Проте Москва поступово замінила частину вищого українського духовенства своїми представниками. Натомість українці переводилися до російських єпархій.
Зважаючи на їхній значно вищий культурно-освітній рівень, ніж у росіян, сотні представників Української церкви залишили значний слід в історії Росії ХVII-ХVIII ст.: Ф.Прокопович, С.Яворський, Д.Туптало, С.Полоцький... У 1700-1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади Росії, тоді як власне росіяни - лише 47.79 Вони засновували і очолювали церковні, освітні, культурні установи, виправляли тексти релігійних книжок та робили нові переклади. Був час, коли Синод на три чверті складався з українців, а всі єпископи Росії, з Сибіром включно, також були українцями, переважно вихованцями Київської Академії.80
Однак попри ці успіхи окремих українських духівників, загалом ситуація виявилася невтішною: Українська церква була поступово інкорпорована до складу РПЦ. Згубні наслідки цього явища для козацької державності далися взнаки майже одразу, коли нова послужлива церква в Україні піддала анафемі гетьмана Мазепу за спробу звільнити країну від московського поневолення.
* * *
Аналізуючи події 1654 р. з висоти сьогодення можна однозначно стверджувати: це був своєчасний і необхідний для України дипломатичний крок гетьмана Богдана Хмельницького, продиктований тодішньою воєнно-стратегічною обстановкою. Але потрібно зняти усі пізніші політичні нашарування з цієї угоди. Йшлося про типовий військовий союз двох окремих держав і не більше того, а взаємні зобов'язання чітко визначалися договором. Ось як говорять про це сучасні неупереджені російські дослідники:
"Следовало бы признать, что Богдан Хмельницкий... искал не столько союза со "старшим братом" и общности исторических судеб, сколько союзника для Украины в той кровопролитной борьбе, которую она вела. Народ, почти все время своего существования принужденный вести войну то с одним, то с другим захватчиком, не спешит безоглядно кидаться в объятия другого народа".81
Проте хід війни швидко виявив значні протиріччя української та московської політики. Постійні порушення договору 1654 р. з боку Москви ще за життя Б.Хмельницкого вирішили майбутній розрив України цього союзу. Спираючись на Швецію, гетьман хотів створити таку політичну комбінацію, котра забезпечила б Україні незалежне становище. На жаль, цей план був надто невміло реалізований наступником Хмельницького гетьманом Виговським, невдача якого поховала надії Української держави. І сумним фіналом усім тодішнім потугам України виглядають наповнені розпачем поетичні рядки з поеми Великого Кобзаря "Чигирине, Чигирине":
За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра?
Тож чи мала тоді Україна історичний шлях, альтернативний поступовому поглинанню Росією? Хоча взагалі-то історія не допускає подібних питань, але думається, що Україна такий шанс мала. Як правило, дослідники пов'язували його з політичною переорієнтацією України від союзу з Росії на союз зі Швецію. Однак на нашу думку зовнішньополітичні орієнтири є питанням вторинним, оскільки Україна завжди спиралася головне на власні сили. Значно важливішим було подолання внутрішнього розбрату і згуртування народу. Вирішення завдання такої велетенської ваги під силу тільки авторитетному лідеру, яким був Богдан Хмельницький. Недаремно ж ім'я гетьмана означає "Богом даний". Богом даний для всього народу, для всієї
Loading...

 
 

Цікаве