WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

полків та 53 ескадронів кавалерії оточила і зрівняла з землею Запорізьку Січ. При потребі генералу Прозоровському доручалося також "произвести диверсию" проти запорожців з боку Слобідської України.70 Отамана Калнишевського й старшину, не зважаючи на їх проросійський курс і минулі заслуги, заарештували та відправили на заслання. Зокрема, останнього запорізького отамана Калнишевського з 1776 і до смерті в 1803 р. утримували в Соловецькому монастирі, де його замурували в казематі й подавали їжу через вузький отвір.
Тепер остаточне перетворення України на звичайну російську провінцію стало вирішеною справою. У 1781 р. під приводом імперської адміністративної реформи скасували старий полковий устрій в Україні. Потім перестало існувати славетне козацьке військо, полки котрого переформували на регулярні уланські або гусарські. Нарешті, у 1783 р. відбудося юридичне закріпачення селян. Запорізької Січі - цього символу волі українського народу,його прагнення до свободи - вже не існувало, і ніщо не могло стати на заваді кріпосницькій політиці Катерини ІІ. Таким був сумний фінал Переяславської угоди 1654 р. Такою виявилася ціна всіх московських обіцянок. гарантій та приисяг.
Росїйська радянська пропаганда неодноразово стверджували, що поширення російської влади в Україні полегшувало становище українського народу, але насправді ситуація була протилежною. Герцен так висловлювався про сутність російської політики щодо України:
"Добровольно присоединившись к Великороссии, Малороссия выговорила себе значительные права. Царь Алексей поклялся их соблюдать. Петр I, под предлогом измены Мазепы, оставил одну лишь тень от этих привилегий, Елисавета и Екатерина ввели там крепостное право. Несчастная страна протестовала, но могла ли она устоять перед этой роковой лавиной, катившейся с севера до Черного моря и покрывавшей все, что носило русское имя, одинаковым ледяным саваном рабства?"71
Навіть такі "спеціалісти" з "українського сепаратизму", як В.Копистянський, визнавали, що "малорусское население, дождавшись своего политического воссоединения с Россией, жестоко было обмануто в своих надеждах и испытало горькое разочарование".72
Зазначимо, що це є зважені російські оцінки російської ж політики щодо України.
3. Церковне "возз'єднання"
Поступовому підкоренню Київської митрополії владі Московського Патріархату приділялося чимало уваги Москвою з огляду на великий вплив, який мала ця митрополія на козацьке військо. Без підпорядкування Української церкви московському патріархові була неможливою і ліквідація української державності. Треба зауважити, що українське духовенство це добре розуміло. Ось яку оцінку характерові тих давніх державних і церковних стосунків між Україною та Росією дав знаний український історик Іван Крип'якевич:
"Союз з Московщиною вийшов із тверезих, реальних міркувань української політики. В основі його не було ніяких ознак сентименту. Це не було ніяке приєднання "відрізаної вітки від материнського пня", як це пізніше пробували змалювати царські підлесники, ані поворот відірваних земель під владу давніх володарів. Не йшлося також про визволення православної Церкви: між українською і московською Церквою існували такі глибокі побутові різниці, що найбільш вороже до зв'язків з Москвою ставилося київське духовенство".73
Під час переяславських подій київський митрополит Сильвестр Косів з вищим духовенством залишилися єдиними, хто неприхильне ставився до присяги союзу з Москвою. Коли Бутурлін закликав митрополита, щоб він прислав своїх слуг-шляхтичів на присягу, Косів прямо заявив, "що хоч Хмельницький з Запорізьким Військом піддався під царську руку, але він, митрополит, з усім собором не посилав бити чолом государеві про те, щоб йому бути під государською високою рукою, і він з духовними людьми живе сам по собі, ні під чиєю владою".74 З одного боку, митрополит не бажав накликати репресії на підвладних йому єпископів, що перебували на підконтрольній полякам території. Але з іншого боку, він не хотів появи в Україні російських владних структур. Тому згодом він відмовлявся віддати частину церковних земель у Києві під будівництво російської фортеці, справедливо оберігаючись, що за військовою адміністрацією до України прийдуть і московські церковні структури.
Москва дуже бажала приїзду київської духовної депутації. Проте київська церковна верхівка намагалася уникнути цього, оскільки не ризикувала спровокувати конфлікт. Адже патріарх у Москві поруч з царем вважався другим "великим государем", його церковним двійником. І у Києві цілком розуміли, що московські політики на основі переходу України під протекторат царя домагатимуться визнання також духовної зверхності патріарха. Зрештою, перед очами був приклад Білорусії. Коли влітку 1654 р. туди вступили московські війська, патріарх почав підпорядковувати собі одну за іншою білоруські єпархії, а сам прийняв титул Патріарха Московського і всієї Великої, Малої і Білої Русі.
У той же час київська церковна верхівка зовсім не бажала міняти фактичну автономію під номінальною зверхністю константинопольського патріарха на диктаторську владу московського церковного владики. Не останню роль в цьому відігравала тоді дуже недавня історія появи Московської патріархії. У 1448 р. святитель московський Іона проголосив автокефалію майбутньої РПЦ, котра виділилася із запровадженої ще князем Володимиром Великим єдиної Київської митрополії. Самопроголошений трохи згодом на базі Московської митрополії патріархат у 1654 р. ще ні ким не був визнаний, тому патріарх не міг вважатися канонічним. Враховуючи це, київське духовенство у своїй грамоті до царя висловлювалося дуже обережно:
"Бо хоч і цурається і не противиться митрополит (київський - авт.) разом з нами віддавати послушание патріархові московському і всієї Росії - знаючи певно, що і його престол поставлений від Духа Святого, - але боїться, щоб Бог йому того не порахував за гріх".75
Тільки 1686 року царгородський патріарх Діонісій під тиском обставин (політична воля намовленого московськими послами Великого візира Османської імперії, в чиїй владі він перебував, а також спокуса одержати 120 соболів та 200 червінців в дарунок від московських послів) легітимізував самопроголошену московську патріархію. А до того Українська церква чинила всілякий опір намаганням Москви підкорити її своїй волі.
Лише під тиском гетьмана, котрий шукав російської військової допомоги, київська церковна верхівка у 1654 р. відрядила депутацію до Москви. Вона висунула до царя прохання підтвердити права, привілеї та свободи Київської митрополії "згідно з своєю царською обіцянкою, вчиненою через В.В.Бутурліна і через гетьманських посланців".76 Ось як визначалися відносини Української церкви з московською патріархією у викладенні архимандрита печерського, затвердженому митрополитом в якості основи чолобитної грамоти до царя:
"1. Просити й. цар. вел., аби зволив потвердити вольності церковні і
Loading...

 
 

Цікаве