WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

Входження України до складу Російської держави: політичні міфи й історичні фальсифікації (науковий реферат) - Реферат

Для цього вона робила перепис населення і визначала для кожного громадянина його повинності ("податний оклад").
Цікаво, що за Богдана Хмельницького податкова система залишалася підконтрольною Москві тільки формально. Податки збирали місцеві збирачі, щоб потім передати їх до царської скарбниці. З них цар через своїх посланців мав намір видавати жалування козацькому війську за службу. Щоб уникнути цього, Хмельницький одразу ж заявив, що кількість війська дорівнює не обговореним в "статтях" 60 тис., а перевищує 100 тис. Тому царські посланці заплатять не всім і викличуть непорозуміння. Після цього цар наказав передати кошти на виплату жалування безпосередньо гетьману. Спроби жросійського стольника Максима Лодиженського за царським наказом провести перепис доходів в Україні для визначення розміру податків викликали незадоволення населення, і право розпоряджатися самостійно зібраними в Україні для Москви коштами остаточно залишилося у віданні гетьманського скарбу.
Діяльність Брюховецького викликала бурю невдоволення в Україні. Рядові козаки й селяни вороже зустріли російське оподаткування. Старшина обурювалася на введену Брюховецьким систему відправки незавгодних йому осіб на заслання до Москви. Духовенство не сприймало проект підпорядкування української церкви московському патріарху. Дружнє ставлення запорожців до Брюховецького несподівано змінилося на вороже через поради гетьмана цареві послати російського воєводу і гарнізон в Кодак і російського ж управителя на самій Січі. Цар схвалив цей захід, але запорожці зустріли Григорія Косагова відверто вороже. Косагов так зображав настрої на Січі у листі до Брюховецького:
"Вже й попередньо писав я тобі, государю моєму, про нелад запорізький, про ворожість запорожців до тебе й нелюбов їхню до ратних великого государя людей. І нині, государю, все по-старому, живу я тут, не знаю, в якій якості, невільника чи піднаглядного..."50
Зрештою, Косагов, не сподіваючись для себе нічого хорошого від козаків, втік з Січі, покинувши всі свої припаси.
Діяльність російських воєвод викликала значне невдоволення і по містах України. Наприклад, полтавський воєвода Яків Хитрово виганяв козаків з їхніх домівок, відбирав коней, луки, сіножаті, лаяв найбільш заслужених з них, а себе називав "наибольшим человеком". Воєвода Павло Шереметєв звелів відібрати млини в Полтавському полку, хоча здавна хлібна данина з усіх млинів полку посилалася на Січ.
Брюховецький, після повернення з Москви не почуваючись безпечно, оточив себе сотнею охоронців з московських людей. Невдоволення серед українців він намагався придушити терором. Непокірні села й містечка радив царю спалювати, населення вибивати. Проте антимосковський рух ставав сильніший.
Народне обурення до деякої міри стримувалося, доки не трапилася подія, що підняла на ноги всю Україну. Оскільки Росія не могла проковтнути одразу всю Україну, вона в січні 1667 р. пішла на укладення з Польщею договору про розподіл українських земель по Дніпру. Росія мала передати Польщі навіть Київ, а Запорізька Січ ставала під подвійним підпорядкуванням московському царю і польському королю проти Криму.
Козацьких послів на переговори в Андрусово не пустили, і лише після укладення миру Україна дізналася про це від стольника Івана Телепнєва, спеціально відрядженого до гетьмана з Москви.
Андрусівський договір був останнім цвяхом у домовину Переяславської угоди 1654 р., за якою цар зобов'язувався боронити Україну від поляків. Москва не дотримала жодного свого слова, даного тоді Україні. Більше того, як стверджує Ключевський, безпосередній автор Андрусівського договору Ордин-Нащокін мотивував цареві його необхідність тим, що "только при тесном союзе с Польшей можно удержать казаков от злой войны с Великороссией".51 Як це можна ще розуміти, як не пряму зраду угоди 1654 р., дію котрої Москва формально ще визнавала?
Згідно Андрусівського договору слід було сповістити про його укладення турецького султана і кримського хана. Задля цього з Москви відрядили посольство стольника Юхима Лодиженського, котре у квітні 1667 р. було розігнане запорожцями. Самого Лодиженського вбили. Згодом кошовий отаман Остап Васютенко у листі до Брюховецького, пояснюючи причини цієї розправи, буде говорити, "що московський государ, його царська пресвітла величність, довго тішив козаків паперовими листами, мов дітей яблуками, усілякими обіцянками, й запрошував, не піддаючись ні на які зваби, вірно служити йому, а сам тим часом, уклавши союз із польським королем, з цим само звернувся й до кримського хана, й у разі згоди на мир з боку хана обіцяє у всьому обмежити запорізьких козаків і вже почав діяти в цьому напрямі". Більше того, "царська величність не лише на Запоріжжі хоче викорчувати права і вольності, про це ж дбають московські воєводи й на Україні, любій вітчизні козацькій, яку вони довели до цілковитої руїни, що може викликати жаль навіть у лютого звіра, аби той звір мав людський розум"52
Тепер уже ніщо не могло зупинити спалах народного гніву. По містах і замках почали бити і грабувати воєвод, бояр, виганяти московських ратних людей. Запорізькі козаки, поєднавшись з міщанами, штурмом здобули Сосницький, Новгород-Сіверський і Стародубський замки, вбивши тамтешніх воєвод. Коли все це стало відомо у Москві, звідти негайно відрядили до України армію князя Григорія Ромодановського. Однак Брюховецький, розуміючи свою нездатність придушити народний опір, раптово перейшов на антимосковський бік та рушив назустріч правобережному гетьману Дорошенку. Проте чергова зміна прапору не врятувала Брюховецького від помсти розлючених козаків.
Гетьман Петро Дорошенко, як уже зазначалося вище, активно підтримував Виговського під час війни з Московським царством. Згодом йому вдалося перебрати владу на Правобережжі й фактично звільнитися з-під польського контролю. Він притягував погляди Лівобережної України, незадоволеної діяльністю Брюховецького, російської адміністрації та зрадою царя. До того ж і сам Дорошенко був людиною, безумовно, видатних здібностей, палким патріотом, позбавленим самолюбства й далеким від інтересів окремих станів чи груп населення. Це один з небагатьох українських гетьманів, котрий стояв вище особистих інтересів, бажав врятувати країну від прірви, до якої вона все більше скочувалася
Після повалення Брюховецького на якийсь час Україна об'єдналася під владою одного гетьмана. Петро Дорошенко разом з козацьким військом і кримською ордою рушив назустріч московській армії, однак Ромодановський відступив з України. З'явився навіть не шанс, а тільки натяк на можливість опанування становища українською старшиною. Проте Дорошенко не спромігся віднайти такі засоби збереження політичної автономії України, котрі поділяли б усі стани та групи в Україні. Ставка Дорошенка на султана Османської імперії залишилася незрозумілою в народі. І в першу чергу гетьман розійшовся з запорожцями, які запоруку своєї волі вбачали в російському
Loading...

 
 

Цікаве