WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

авт.)".36
Зазнав невдачі Андрій Боголюбський і в намірах створити окрему митрополію у Володимирі. Патріарх Константинопольський став на бік київського митрополита, підкресливши, що останній є митрополитом "всея" Русі, тому Володимир може розраховувати лише на єпископську кафедру. Зрештою, Андрій Боголюбський повів боротьбу на знищення Києва:
"Андрей с тайным удовольствием видел случай уничтожить первенство Киева и сделаться главою князей российских".37
Він вбачав у цьому місті конкурента за панування на Русі, тоді як всі інші землі, що входили до Київської Русі, вважали Київ загальноруською святинею. 1169 року Боголюбський відрядив на Київ дружини 11 князів на чолі зі своїм сином Мстиславом. До війська приєдналися загони менших князів, котрі не наважувалися сперечатися з Боголюбським. Київ піддали пограбуванню, вивозячи надбання багатьох століть на північ. Чимало цінностей виявилися назавжди втраченими. Михайло Грушевський вважає це першою україно-московською війною, хоча Москва тоді ще не мала ніякої ваги.
Однак в тому, що велика різниця між Київською Руссю (сучасною Україною) і Володимиро-Суздальським князівством (пізніше Росією) існувала вже тоді, він правий. Російський історик С.Соловйов розповідає про це так:
"Киев был взят вооруженною рукою при всеобщем сопротивлении жителей, и в первый раз мать городов русских должна была подвергнуться участи города, взятого на щит: два дня победители грабили город, не было никому и ничему помилования; церкви жгли, жителей - одних били, других вязали, жен разлучали с мужьями и вели в плен, младенцы рыдали, смотря на матерей своих; богатства неприятели взяли множество, церкви все были пограблены".38
Навіть Карамзін, "батько" історії Росії, котрому імператор Олександр І дав повну свободу в написанні офіційної "Истории государства Российского", був змушений визнати бандитську поведінку володимиро-суздальців:
"Победители, к стыду своєму, забыли, что они россияне: в течение трех дней грабили не только жителей и домы, но и монастыри, церкви, богатый храм Софийский и Десятинный; похитили иконы драгоценные, ризы, книги, колокола..."39
Звертає на себе увагу зауваження літописця, що кияни чинили загальний запеклий опір. Виходить, що вони не визнавали суздальців кимсь спорідненим з ними, а швидше навпаки - чужинцями. Аналогічно і суздальці не визнавали загальноруських святинь Києва, ставлячись до міста мов до звичайного завоювання. Російський дослідник Л.Гумільов з цього приводу говорить прямо:
"Приказ Андрея Боголюбского показывает, что для него и его дружины в 1169 г. Киев был таким же чужим, словно какой-то немецкий или польский замок".40
Як бачимо, колиска Росії - Володимиро-Суздальська земля - народжувалася без якихось сталих зв'язків з Київською Руссю. Їх взаємні стосунки характеризувалися здебільшого відчуженістю і навіть ворожістю. В.Ключевський мусив констатувати, що ця відчуженість на момент здобуття Києва в 1169 р. була "уже готовым фактом":
"За 12 лет до киевского погрома 1169 г., тотчас по смерти Юрия Долгорукого, в Киевской земле избивали приведенных им туда суздальцев по городам и селам".41
М.Костомаров додає, що ця відчуженість і надалі була на заваді спробам володимиро-суздальських князів підкорити собі українські землі:
"Свежие признаки вражды, воспоминания о Юрии и Андрее не могли згладиться скоро".42
Причини цієї відчуженості лежать на поверхні. Київська Русь орієнтувалася не лише на Візантію, але й на сусідні європейські країни: Чехію, Угорщину, Польщу. Стараннями великого київського князя Ізяслава Мстиславича в українських землях замість внутрішньої феодальної ворожнечі утверджувалася стабільність. Київ повернув під свій вплив Новгородське, Смоленське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, Переяславське, Волинське князівства. Наприкінці 1153 р. Києву підкорилося найсильніше з українських удільних князівств - Галицьке. Недаремно академік НАН України П.Толочко характеризує князя Ізяслава як "розумного політика і талановитого воєначальника".
Одночасно у володимиро-суздальських землях відбувалося формування нового російського етносу. А також будувалася зовсім інша держава, яка орієнтувалася на взірець східної деспотії. У своїй боротьбі проти Київської Русі ця нова держава досить легко знаходила собі спільників серед своїх східних союзників. Зокрема, у війську Юрія Долгорукого під час його походу на Київ 1151 року перебував половецький хан Свенч. Він похвалявся ущербити свою шаблю об Золоту браму Києва, як це колись зробив його батько хан Боняк. Вельми показово, що батько Юрія Долгорукого київський князь Володимир Мономах довго боровся проти хана Боняка, захищаючи Київську Русь від східних кочовиків. А син великого князя, засновник Москви Юрій Долгорукий уклав союз з сином хана Боняка проти Русі. Тому не дивно, що в ніч загадкової смерті Юрія Долгорукого 16 травня 1157 р. ображені кияни підняли повстання і вчинили справжнє полювання на суздальців.
Син Юрія Долгорукого і половецької князівни Андрій Боголюбський виявився гідним продовжувачем справи батька. Його війська здобули Київ і спустошили місто, як звичайні завойовники. Показово, що заволодівши Києвом, Андрій Боголюбський не залишив за собою ані самого міста, ані інших земель Київської Русі. Напевно вважав, що вони зі своїми традиціями і населенням не підходять для держави, котру він будував. Принаймні Ключевський спеціально наголошував на великій різниці між відношенням до погрому Києва, яке виявилося в українських і російських землях:
"Взяли Киев "копьем" и "на щит", приступом, и разграбили его. Победители, по рассказу летописца, не щадили ничего в Киеве, ни храмов, ни жен, ни детей: "Были тогда в Киеве на всех людях стон и туга, скорбь неутешная и слезы непрестанные. Андреевич (син Андрія Боголюбського, який очолював похід на Київ - авт.) с полками своими ушел к отцу на север с честью и славой великою, замечает северный летописец, и с проклятием, добавляет летописец южный".43
Додамо від себе, що південний літописець передав загальне в українських землях враження від погрому Києва. І населення, і князі відчули справжній шок. І тому не дивно, що коли 1173 року суздальці спробували повторити похід на Київ, проти них виступила ціла коаліція: кияни, волиняни, галичани, а також тюркомовні чорні клобуки, котрі кочували на південь від Києва, прикриваючи його від нападів зі степу. Дізнавшись про це, суздальці припинили облогуВишгорода, який тримався дев'ять тижнів, і повернули назад:
"Так возвратилась вся сила Андрея, князя суздальского, говорит летописец; собрал он все земли, и войску его не было числа; пришли они с высокомыслием и со смирением отошли в домы свои".44
Цікаво, що російсько-радянська історіографія завжди намагалася не помічати цього єднання українських земель проти суздальських військ. Адже тоді довелося б визнати й подальші наслідки цих потуг.
"В Южной Руси - писав М.Костомаров, - пробуждается как будто сознание единства Южной Руси; Русская (Киевская) земля пристает к Роману (володарю галицькому і
Loading...

 
 

Цікаве