WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

на етногенез росіян, російський мовознавець князь Н.Трубецькой у 1920-30-х рр. називав росіян за походженням туранцями (тюрками), яких зі слов'янами поєднує тільки мова. Ця теза набуде такого поширення, що постане ціла історична концепція "євразійства". "Евразийцы, - писав Бердяев, - любят туранский элемент в русской культуре. Иногда кажется, что им близко не русское, а азиатское, восточное, татарское, монгольское в русском".33 Яскравим представником цієї школи як раз і був Л.Гумільов, якому належить такий висновок:
"Возникновение нового этноса - русских - на основе соединения славян, татар, литовцев, финно-угорских народов".34 У процесі свого подальшого етнічного розвитку росіяни будуть зазнавати нових змін. Зокрема, у другій половині XVII ст. великий вплив спричинять українці, коли посядуть провідні позиції в різних сферах життя Московської держави. Про це піде мова трохи згодом.
Від часів реформ Петра І, а особливо після приєднання до Росії Прибалтики, традиційно великим буде німецький вплив. Тисячі їх будуть перебувати на російській службі або ж перейдуть у російське підданство. "Чистими" німцями були володарі Російської імперії Катерина П та Петро П. Але й більшість інших імператорів будуть мати частину німецької крові. Німцями були російські міністри та фельдмаршали К.Мініх, А.Остерман, А.Бірон, С.Вітте, В.Плеве, П.Струве, О.Бекендорф, Л.Дубельт, Е.Нольде... А ще Нессельроде, Таубе, Фредерікс, Штюрмер, Саблер, Корф, професори Брант, Вольф, Кафенгауз, винахідник варязького походження Русі Баєр, енциклопедисти Брокгауз та Ефрон, і навіть упорядник російської мови Даль.
Масштаби німецького впливу відбилися на великих запозиченнях до російської мови із німецької: "бархат", "брандмейстер", "бунт", "вахта", "горн", "камердинер", "лозунг", "лакей", "маклер", "мундштук", "орден", "офицер", "ранец", "форпост", "штурм" - усього й не перерахувати. Навіть столиця імперії тривалий час носила суто німецьку назву Санкт-Петербург, і лише під час 1-ї світової війни через антинімецькі настрої в суспільстві одержала російський варіант Петроград. Сьогодні росіяни знову повернулися до початкової німецької назви. Мовляв, це є ознакою повернення до історичного коріння.
* * *
Отже, як бачимо, вплив Київської Русі на початкове формування російського народу виявився не таким вже і значним. Принаймні тюркський та фіно-угорський впливи йому не поступалися. Не відокремлюючись від "єдиного давньоруського народу", а створюючись на перехресті різних культур, російський етнос з самого початку свого існування йшов власним історичним шляхом. Зважаючи на таку російську специфіку, іноді здається, що росіян поєднувала з Київською Руссю лише спільна назва - "Русь". Це простежується в етнічному процесі, аналогічною виявиться ситуація і з російськими державними традиціями, коли ми розглянемо їх детальніше.
* * *
Київська Русь і поява російської державності. Обґрунтовуючи спадкоємність Росії від Київської Русі, російська історіографія завжди стверджувала, буцімто з послабленням влади Києва центр Київської Русі поступово змістився на північ, до Володимиро-Суздальського князівства. Але і до того начебто існувала Новгородсько-київська Русь. Так російська наука намагалася підкреслити поліцентричність Київської Русі та нівелювати незручну назву "Київська". Щоправда Новгород перетворився на окремий центр лише в 1170 р., скориставшись війною суздальців проти Києва:
"В результате междоусобной войны и победы Новгорода над Киевом в 1170 г. "общерусским" столом становится новгородский. Социально-политическое развитие Новгорода имело значительную специфику в сравнении с другими русскими землями"35
Справді, під владою Києва Новгород посідав місце другого за ступенем важливості міста держави, центра Північної Русі. Але все ж таки він був лише сходинкою для князів у їхній черзі посісти владу у Києві. Відокремившись від Київської Русі, Новгород проте так і не став "общерусским" центром. Практично одразу він був змушений поступитися силі й владним зазіханням іншого російського князівства, котре мало ще більш "значительную специфику".
На думку В.Ключевського Володимиро-Суздальщина історично розвивалася на два століття пізніше, ніж українські землі, де знаходився центр Київської Русі. Самоусвідомлення і державотворчий процес в сучасних російських землях розпочалися лише з ХII ст. Як раз тоді ж остаточно перестала існувати політична (не етнічна, котрої взагалі не було ніколи!) спільність Київської Русі і територій майбутньої Росії.
Князь Андрій Боголюбський, пам'ятаючи досвід батька, будував у своїх землях небачену на Київській Русі жорстку одноосібну владу. Діючи за правом сильного, він відверто вважав своїми холопами навіть інших князів - Рюриковичів. Це ж ставлення успадкують і наступні російські володарі, самодержавні монархи.
У той же час у Київській Русі діяла зовсім інша політична система. Провідним вважався принцип вікової старшості серед князів при спадкоємності влади. Лише князі-"ізгої" наважувалися спробувати захопити владу за допомогою іноземних військ (здебільшого кочовиків). Але це ставило під сумнів можливість утримати цю владу в подальшому. Київ, Полоцьк, а особливо Новгород і Псков відомі дуже сильним впливом на князів з боку місцевих зборів ("віче"). Ігнорувати думку городян було небезпечно. Юрій Долгорукий у Києві заплатив за це своїм життям. Тому князі у Київській Русі намагалися вирішувати проблеми влади між собою на спеціальних князівських з'їздах. Застосування відкритої збройної сили виправдовувалося при захисті свого уділу від зазіхань сусіда. Але для збільшення своїх володінь шукали інших, більш витончених засобів, щоб не втратити і наявне.
У випадку, коли зазнавали загрози спільні для всієї Русі інтереси (сучасною термінологією можна назвати це національними інтересами), князі об'єднували зусилля. Російський історик С.Соловйов вважав такими національними інтересами забезпечення торгівлі по Дніпру й боротьбу з половецькими нападами. Однак після серії переможних походів Володимира Мономаха половецька небезпека не була такою смертельною для країни. Самі половці вже не мали достатньо сил, аби спробувати підкорити Київську Русь. Тому питання боротьби з половцями залишалося актуальним тільки для прикордонних князівств, а решта залишалася осторонь.
Нічого подібного не спостерігається у Володимиро-Суздальській Русі, котра вела повністю осібне життя. Андрій Боголюбський, спираючись на успіхи свого державного будівництва, намагався розширювати своювладу на Русі. Однак попри силу Боголюбського, князівські роди Київської Русі, як і населення загалом, сприймали Володимиро-Суздальські землі чужими. Навіть після здобуття Боголюбським Києва ніхто не поспішив визнати його владу:
"Для всех южных князей, и для Мономаховичей, и для Ольговичей, Киев не потерял своего прежнего значения; ни один из них не хотел предпочитать далекой и бедной Суздальской земли той благословенной стороне, которая, по преимуществу, носила название Земли Русской (тобто українське Подніпров'я та власне Київщина -
Loading...

 
 

Цікаве