WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

завойовницькій політиці її князів.20 Їх експансія спрямовувалася насамперед на північ і схід (тобто у землі сучасних Білорусії та Росії), де у лісових, порівняно безпечніших місцевостях, проживали менш розвинуті племена.
Між іншим, вплив місцевості проживання на рівень розвитку населення був визначальним. Постійна воєнна загроза стимулювала державотворчий процес у слов'ян на півночі (район Новгороду) і півдні (район Києва). Перші відчували постійну загрозу з боку войовничих варягів, а другі - від кочового степу. Це була безперервна жорстока боротьба за виживання, яка загартовувала прикордонні племена. Інакше б вони просто зникли.
За легендою, коли кочовики-хозари зажадали від полян - засновників Києва - данину, ті замість данини дали хозарам "від дому по мечу". Степовики правильно розцінили подібну "данину" як символ непокори. "Ми здобули їх шаблями, загостреними з одного боку,- сказав хан за переказом літописця,- а у цих зброя загострена з двох боків; будуть вони потім брати данину з нас самих!" Пророцтво збулося, коли київський князь Святослав вщент погромив Хозарський каганат. Отже, не дивно, що саме поляни стали засновниками могутньої держави у Середньому Подніпров'ї.
На півночі ж Новгород програв боротьбу з варягами, й ті закріпилися при владі. У подальшому доленосне значення для створення та існування Київської Русі відіграв торговельний шлях "із варяг у греки" по Дніпру. В 882 р. варяги з Новгороду спустилися Дніпром до Києва і захопили тут владу. Так постала ключова структура, що становила фундамент Київської Русі: два великих міста на північному й південному прикордонні, пов'язані між собою торговельним шляхом міжнародного значення. І важко сказати, що ж тут відігравало більшу роль - вигоди торгівлі чи поєднання Києва і Новгорода під владою однієї династії?
Зважаючи на порівняно вищий розвиток Києва та його потенційні можливості для майбутніх походів на Візантію, варяги обрали центром нової держави саме Київ. Звідси князівські дружини спрямовувалися на приєднання до Київської Русі нових територій по обидва боки Дніпра. Співробітник російського генерального штабу, військовий історик, професор А. Байов зазначав з цього приводу в 1909 р.:
"Кто владел Киевом, тот держал в своих руках ключ от главных ворот русской торговли и ключ обороны всей страны от внешних покушений. Отсюда... будучи важен в экономическом и военном отношениях для всех восточных славян, Киев неминуемо должен был стать и центром политического объединения этих народов".21
Щоправда, це об'єднання більше походило на збройну експансію та супроводжувалося тривалими війнами. Згадаймо хоча б війну 883 р. князя Ігоря з древлянами, яка закінчилася загибеллю київського князя та спаленням древлянської столиці Іскоростеня (сучасний Коростень неподалік столиці України) княгинею Ольгою. Як вважає професор Сахаров, князь Володимир Великий навіть виробив цілу програму походів на підкорення представників "єдиного давньоруського народу".
Проте і після цього все одно багато територій входили до складу Київської Русі тільки номінальне. Князям доводилося вести нескінченну боротьбу з сепаратизмом. Наприклад, у 981 р. Володимир Великий здійснює повторне завоювання в'ятичів, котрі відмовилися сплачувати Києву данину. Князь накладає її на в'ятичів знову, а через три роки здійснює черговий похід на радимичів. Дуже впертою була боротьба Києва з уличами:
"В 885 г. жители южного региона воевали против киевских князей на стороне хазар. В 940 г. киевские князья вновь попытались подчинить Побужье, населенное славянами-уличами. После серии кровопролитных войн, продолжавшихся с переменным успехом, земли уличей оказались под влиянием пришедших из Средней Азии печенегов, а затем и половцев".22
Навіть після перемог князя Володимира Мономаха над половцями, влада Києва так і не затвердилася у верхів'ях Бугу. Регіоном керували нащадки давніх слов'янських вождів - Волховські князі. На відміну від решти слов'ян вони згодом уклали тісний союз з монголами і постачали війська хана Батия під час їх вторгнення в Київську Русь і Центральну Європу.
Загалом у державі нараховувалося до 200 племен, що перебували на різних щаблях розвитку, належали до різних, подекуди зовсім протилежних за змістом, культур. Адже країна охоплювала три географічні зони: лісову, лісостепову й степову. Керувати такою величезною та різнорідною територією було вельми складно. Різні за етнічним складом і розвитком регіони практично не мали сталих зв'язків між собою. Навіть пересування по країні викликало чимало труднощів через відсутність будь-яких шляхів сполучення. Це знайшло своє відображення у географічних назвах:
"Город Брянск на Десне в самом своем имени сохранил память об этом тогда лесистом и глухом крае: Брянск - собственно Дебрянск (от дебрей). Вот почему Суздальская земля называлась в старину Залесской: это название дано ей Киевской Русью, от которой она была отделена дремучими лесами вятичей".23
Лише взимку на санях по річковій кризі або іноді влітку ріками на човнах-лодьях київські дружинники здійснювали походи безмежними територіями за даниною, полюддям. Більш-менш постійним був тільки зв'язок Дніпром між Києвом і Новгородом.
Щоб придушити місцевий сепаратизм князь Володимир Великий почав ставити на княжіння в найважливіших містах бояр, дружинників, своїх синів, оскільки не було підстав довіряти місцевій еліті. Зокрема, старший син Вишеслав князював у Новгороді, а після його смерті туди відрядили Ярослава. Ізяслав отримав Полоцьк, Святослав - Туров, Гліб - Муром, Всеволод - Володимир тощо. Однак в цьому ж крилося і джерело майбутнього розвалу держави. З часом місцевий сепаратизм злився із боротьбою між численними Рюриковичами за владу. У ХII-ХШ ст. за Київ сперечалися 293 князя. Держава перетворилася на конгломерат безперервно ворогуючих "уділів". Той же М. Погодін налічував протягом цих двох віків 64 князівства, що існували більш-менш тривалий проміжок часу, і 83 міжусобні війни.
Враховуючи все це, російські історики В. Сергеевич, М. Володимирський-Буданов та інші говорили про Київську Русь як про досить умовне об'єднання окремих держав і державок, що називалися князівствами, землями, уділами, "отчинами" князів... Дехто, як М. Покровський, пішли ще далі, стверджуючи, що "єдиної" держави в сучасному розумінні тоді не існувало.
То чим же була Київська Русь? Думається, К. Маркс не даремно порівнював її з імперією Каролінгів. Розпорошена культурно і політичне, вона, врешті-решт, розпалася так само, як і всі інші середньовічні імперії. Чи могла за таких умов сформуватися якась єдина давньоруська народність? Однозначно ні. І розуміння цього ми знаходимо в окремих сучасних російських дослідників, котрі вільні від старих ідеологічних штампів. Ужезгадуваний І.Данилевський у своїй праці "Древняя Русь глазами современников и потомков (ІХ-ХІІ вв.)" так висловлюється щодо цього:
"Называть государством Киевскую Русь можно только при одном условии, если принять "мягкое" определение государства, не настаивающее для необходимости признания его
Loading...

 
 

Цікаве