WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Результатом його державотворчих зусиль стала поява Київської Русі.
У подальшому від цієї спільноти відокремилися частини. На колонізованих чи просто захоплених землях вони злилися з місцевим населенням. Із цієї суміші племен постали нові етноси, один з яких - російський.
Однак процес формування етносів не є кінцевим. Під час подальшого етнічного розвитку набуваються нові риси. Зокрема, особливістю такого розвитку росіян був взаємний вплив з тюрками (монголо-татарами), а в українців - з литовцями. І російська, і радянська історіографії давали негативні оцінки литовському пануванню в Україні. Підкреслювалося, що після монгольської навали центр життя Київської Русі остаточно перемістився до російських земель. Варто зупинитися на цьому докладніше.
* * *
Боротьба за спадщину Київської Русі після монгольської навали. З ХП ст. Київська Русь як держава поступово занепадала, однак рівень культури залишався високим. Потужного і страшного удару по ній завдала монгольська навала. Переважна частина українських земель на той час входила до складу Галицько-волинського князівства. Адміністративну владу в місті здійснював присланий князем Данилом Галицьким із Галича воєвода Дмитро. Він очолив оборону міста від монголів. 6 грудня 1240 р. після драматичної боротьби давня столиця впала. З 50 тисяч мешканців залишилося живими ледве 2 тисячі, з 8 тисяч дворів уціліло 200, з 40 кам'яних монументальних споруд - лише 4.
Пізніше і російські, і радянські дослідники будуть стверджувати, що після монгольського погрому центр Київської Русі разом із рештками населення перемістився з Подніпров'я на північний схід, у межиріччя Москви й Оки. Проте уникали простого запитання: чи варто було в пошуках безпеки тікати за тисячу кілометрів до російських земель, вже захоплених і сплюндрованих Батиєм кількома роками раніше? Якої безпеки від монголів можна було там знайти?
Насправді центр життя Київської Русі перемістився на захід, подалі від степів. Були тут міста, не здобуті монголами (Кременець, Данилів), відроджені (Галич та багато інших), новозасновані (Холм, Перемишль, Львів). Зрештою, навіть на руїнах Києва вже через кілька років після погрому вирувало життя. Зокрема, про це свідчить папський легат і посланець до монголів Плано де Карпіні, який у 1246 р. побував у Києві.
Галицьке-Волинське князівство завдяки виваженій політиці Данила Галицького уникло тотального знищення, досить швидко відродилося й на ціле століття продовжило державницьку традицію Київської Русі. Показово, що в той час, як російські землі на чолі з князями новгородським Олександром Невським і володимирським Ярославом Всеволодовичем відгородилися від Європи й однозначно орієнтувалися на Орду, українські землі продовжували шукати вихід з-під монгольської зверхності. Цю різницю змушена визнати сучасна російська наука:
"...Южнорусские князья Даниил Галицкий и Михаил Черниговский всеми силами старались создать антимонгольскую коалицию".102
При цьому велася нещадна боротьба проти так званих "татарських людей" - тих, хто подібно до Олександра Невського визнавав себе васалом хана.
На противагу впливу Орди українські князі поглиблювали відносини з Європою. Галицько-волинська держава "відкрила західноєвропейським впливам доступ у широкій мірі і нейтралізувала однобічність впливів візантійських".103 Данило Галицький намагався зібрати європейський хрестовий похід проти монголів. Папа Римський Інокентій IV називав Данила своїм дорогим сином і надав йому королівський титул. Сучасники вважали Галицьке-Волинське королівство "щитом Європи від татар".
Зважаючи на таке різне ставлення до монголів, різну зовнішньополітичну орієнтацію, російський дослідник Л.Гумільов підкреслював різницю між населенням Київської та Північно-Східної Русі (Росії):
"Киев, Волынь и Галиция в ту эпоху целиком и полностью ориентировалась на Католическую Европу. И хотя население указанных княжеств все еще исповедывало православие, но его стереотип поведения больше гармонировал с европейскими католиками, чем с Ростово-Суздальской Русью и монголами".104
Ця різниця ще більше поглибилася з приходом до України литовської влади. Майже без боротьби литовські князі підпорядкували собі половину колишніх територій Київської Русі. Цьому дуже сприяло те, що литовські князі декларували себе спадкоємцями Київської Русі й боролися проти Орди.
Литовська державність зростала й загартовувалася в боротьбі з хрестоносцями. Санкціонована Папою Римським агресія лицарських орденів проти Литви на тривалий час запобігла розповсюдженню в князівстві католицтва, тому язичницька Литва активно переймала спадщину Київської Русі. У князівстві продовжувала діяти "Руська правда", а руська мова визнавалася офіційною мовою ще за статутом 1566 р. Це не є дивним, адже литовці складали меншу частину населення держави. Головний начальник шпиталів Тевтонського ордену Конрад Кібург, відвідавши в 1397 р. Вільно (майбутній Вільнюс), зазначав, що руське населення чисельно переважало литовців, було заможніше від них і мало у столиці більше церков, ніж католики.105 Тривалий час навіть столиця держави розташовувалася поза межами самої Литви. Найчастіше це були слов'янські Вільно, Гродно, Новогрудок. Місцеві давньоруські порядки залишалися непорушними, а удільні князівства більше нагадували окремі держави, ніж внутрішні автономії. Так, наприклад, Волинське князівство проіснувало до 1452 р., а Київське скасували ще пізніше - в 1470 р. Цікаву думку висловив Д.Дорошенко:
"Можна було сподіватися, що литовська династія й сам литовський етнічний елемент відіграють роль, подібну до ролі варягів Х-ХІ ст., скріпивши собою ослаблений руський елемент іасимілювавшись з руською стихією".106
Саме так і сталося. Династія Гедиміновичів швидко набрала руських рис і декларувала свою спорідненість з Рюриковичами. Великий князь Вітовт у 1384 р. для утвердження своєї влади шукав підтримки впливової православної знаті й перехрестився з католицтва у православ'я, одержавши нове ім'я Олександр. Коли згодом з міркувань династичного шлюбу з польською королевою Ядвігою він знову покатоличився, православне ім'я собі зберіг.
Стара знать, котра походила ще від князівсько-боярських родів, посіла значне становище в Литві. Варто згадати хоча б імена гетьманів Острозького і Сапеги. Власне литовська шляхта, одержавши українські землі у володіння, приймала православ'я, слов'янські імена й асимілювалася. Яскравим прикладом може бути волинський князь Любарт (Дмитро), котрий мало не все життя присвятив обороні українських земель від польських і ординських зазіхань. Його син Іоан князював на Сіверщині в 1350-60-х рр. Рід Коріатовичів тоді міцно вкоренився на Поділлі, відтиснувши Орду далі на південь.
При цьому литовці або вливалися до руських знатних домів, або ж проголошували себе нащадками місцевих шляхетних родів. Так постала нова генерація української шляхти, котра вела свій родовід і від Рюриковичів, і від Гедиміновичів. До речі, саме з тих часів ведуть свій початок сучасні українські прізвища Литовченко, Литвиненко, Литвин,
Loading...

 
 

Цікаве