WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Історичні особливості становлення України та Росії - Реферат

Великі литовські князі офіційно іменували себе також князями руськими.
Росія активно воювала, намагаючись відібрати у литовських князів білоруські та українські землі. Однак литовці давали відсіч московському війську на прикордонні. У 1493 р. було зроблено спробу покласти край перманентній прикордонній війні. На переговорах з литовцями великий князь Іван Ш уперше в російській зовнішній політиці додав до свого титулу вираз "государь всея Руси". Раніше це зустрічалося тільки у внутрішніх міжкнязівських угодах, де великі московські князі іменували себе за аналогією з титулами російських митрополитів. Цим кроком Іван ПІ демонстрував литовцям, що Росія не відмовиться від боротьби за "своє".
Щоправда, "збирання" білоруських і українських земель навколо Москви затягнулося на кілька століть - аж до кінця XVIII ст. Правобережна Україна та більшість Білорусії увійшли до складу Російської імперії внаслідок розділів Речі Посполитої. З цієї нагоди на медалі, присвяченій імператриці Катерині II, викарбували: "Я повернула те, що було відірване".
З числа земель колишньої Київської Русі тільки Західна Україна залишалася поза межами Росії. Восени 1914 р. російські війська захопили Галичину й Буковину. Верховний головнокомандуючий великий князь Микола Миколайович видав маніфест, в якому висловив радість, що "російський народ об'єднався" і що "завершено справу Івана Калити" - Москва зібрала всі землі. Відповідно до цього новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О.Бобринський так накреслив програму своїх дій: "Галиция и Лемковщина - искони коренная часть единой великой Руси; на сих землях местное население всегда было русским, потому все устройство должно быть основано на русских началах. Я буду вводить здесь русский язык, закон и устройство".69
Однак російська влада на Західній Україні виявилася короткочасною. Попри всі намагання її не вдалося русифікувати і за радянських часів. Кінцевий російський висновок був невтішним:
"...Галицко-Русская область раздробилась... в XIV в. была присоеденена к Польскому царству и потеряна для России".70
Сучасні московські стратеги вже відверто називають Західну Україну "подрывными" територіями. Московський Інститут оборонних досліджень пропонує територіальне обмежити незалежну Україну власне західними областями, оскільки їх русифікація й асиміляція є малореальною, і будувати стосунки Росії з нею "по образцу советско-финских отношений времен 1944-1991 годов".71 Щоправда, політика "збирання" навколо Москви всіх православних так і не відійшла до минулого.
* * *
Іншою органічною складовою ідеології Великої Росії була політика "приращения русских земель". Вона нічим не відрізняється від звичайного колоніалізму і застосовувалася щодо територій, котрі не пов'язувалися з історичною колискою Росії: Кавказ, Сибір, Середня Азія, Далекий Схід. Ключевський відрізняв п'ять способів розширення територій Російської держави:
"Так можно различить пять главных способов, которыми пользовались московские князья для расширения своего княжества: это были скупка, захват вооруженный, захват дипломатический с помощью Орды, служебный договор с удельным князем и расселение из московских владений за Волгу".72
Пізніше територіальна експансія відбувалася під виглядом "визволення народів", "об'єднання", "приєднання", "добровільного возз'єднання", "просвещения иноверцев"... "Всяке загарбання території, - писав Ф.Енгельс - всяке пригноблення царизм здійснював не інакше, як під приводом просвітництва, лібералізму, визволення народів".73
Цей процес бере свій початок разом із формуванням Російської централізованої держави. За період 1462-1914 рр. її територія збільшилася майже в 1000 разів - з 24 тис. кв. км. до 23,8 млн. кв. км, тобто зростала із швидкістю 80 кв. км. на день.74 Не даремно Ключевський зазначав, що "історія Росії є історією країни, яка колонізується". Відомий французький дипломат Кюшваль-Кларіньї у другій половині XIX ст. так говорив про причини успіхів російської територіальної експансії:
"Все эти предприятия принесут пользу цивилизации, упрачивая в то же время русское могущество; но главная сила этого могущества заключается в качествах русского солдата, благодаря которым он служит бесценным орудием завоевания и колонизации. Имея в своем распоряжении такие орудия, русское могущество никогда не отступит: для него достаточно нескольких лет, чтобы окончательно покорить занятую им страну".75
Цікаво, що російська інтелігенція - виразник "дум и чаяний" народу - завжди підтримувала територіальні зазіхання влади. Коли в 1831 р. повстав польський народ, щоб звільнитися від царського гноблення, Олександр Пушкін поспішив охолодити його у вірші "Клеветникам России":
Кто устоит в неравном споре:
Кичливый лях иль верный рос?..
М.Лермонтов у кавказькому циклі своєї творчості повідомляв горців про історичну приреченість їх боротьби за свободу. Мовляв все одно настане день, і горець скаже про свою підлеглість російському царю:
Пускай я раб, но раб царя вселенной!
Захисник всіх принижених і ображених Ф.Достоєвський у 1877 р. вимагав відібрати у турків Константинополь й назавжди зробити його російським. Ця ідея народилася наприкінці ХVIII ст. із так званого "грецького проекту" - модернізованої теорії III-го Риму. Згідно нього "третій Рим" мав заволодіти II-им Римом - Константинополем. Успішне закінчення війни з Туреччиною в 1774 р., опанування Криму та всього Північного Причорномор'я давало підстави реалізувати цю мрію. Під час тріумфальної подорожі Катерини II до Криму в Херсоні стояла брама з написом: "Шлях на Царгород". У розмовах з монархами Європи Катерина П визначала поділ Римів: 1-й Рим - Австрії, II-й Рим разом з візантійською спадщиною - Росії. Катерина П навіть назвала свого онука Костянтином, задумуючи поставити його на відновлений престол імператора Візантії.
Російська імперія у своїй експансії просто не могла зупинитися. Нове загарбання ставило нові завдання по закріпленню володінь. Навіть під час кризи самодержавства і занепаду імперії виносилисяглобальні плани. Так, прем'єр-міністр С.Вітте наприкінці ХIХ ст. у доповідній записці Миколі П обстоював думку про неминучість у майбутньому включення до складу Російської держави частини Китаю. Уже на початку XX ст. ці плани призвели до зіткнення з Японією та військової поразки. Але зупинятися ніхто не збирався. У 1906 р. російський уряд відрядив до складу французької археологічно-етнографічної експедиції Поля Пелло, що мала пройти маршрутом Ташкент-Пекін, свого "науковця" полковника К.Маннергейма. Підсумком його "етнографічної" діяльності був секретний меморандум російського Генерального штабу, де обґрунтовувалася необхідність завоювання і включення до складу імперії двох китайських провінцій - Сінцзяну та Ганьсу.
З початком 1-ї світової війни знову повернулися до П-го Риму. Приєднання Чорноморських проток і "водружение православного креста на Святой Софии" у Константинополі було одним з головних завдань, що ставила перед собою Росія при вступі до війни. Але знову плани
Loading...

 
 

Цікаве