WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Початки національного відродження (перша половина ХІХст.) (науковий реферат) - Реферат

Початки національного відродження (перша половина ХІХст.) (науковий реферат) - Реферат

переходить до вирішення свого головного завдання - довести, що Україна (Малоросія) не втратила свого державно-політичного існування і в пізніші часи. Так говорячи про входження українських земель до складу Литовської держави він наголошує на добровільному характері цього процесу та на тому, що українські і білоруські землі зберегли свої традиційні форми управління, а Литва перейняла від них систему законодавства і зробила "письмо Руське" державним на всіх просторах держави.
Те, що Україна зберігала своє державно-політичне існування підтверджується автором також і тим, що при створенні польсько-литовської держави Речі Посполитої"... й Малоросія, під давньою назвою Русі об'єдналася тоді разом з Литвою в Королівство Польське на трактатах і умовах, що рівномірно всім трьом народам служили, в яких між розлогих засад головна полягала в пам'ятних словах: "Приймаємо і з'єднуємо, яко рівних до рівних і вільних до вільних". Ту постанову час від часу кожний Король при коронації потверджував під назвою Пакта Конвента; і на підставі того за тогочасною урядовою формулою встановлені в трьох націях три рівні Гетьмани з правом намісників Королівських і Верховних воєначальників і з ім'ям: одного - коронного Польського, другого - Литовського, а третього - Руського" [ПО, с. 43].
Ця теза автора "Історії Русів" не відповідає історичній дійсності. Ідея перетворення Речі Посполитої з дуалістичної на триєдину державу засновану на конфедеративному принципі у складі Польщі, Великого князівства Литовського і Великого князівства Руського могла з'явитися в українських політичних колах ще в часи укладання Люблінської унії, однак в правових документах вона чітко зафіксована лише в Гадяцькому трактаті. Однак автор "Історії Русів", думається, свідомо йде на певну фальсифікацію історії, намагаючись таким чином посилити свою систему обгрунтування права України на державно-політичну самостійність.
Ідея добровільності союзу українців з литовцями та поляками, як основи козацьких домагань, проводиться в "Історії Русів" досить послідовно. Так, зокрема, описуючи виступ козаків під поводом Наливайка і Лободи, автор цитує листа козаків до польського короля: "Народ Руський, бувши в поєднанні спершу з Князівством Литовським, а згодом - і з Королівством Польським, не був ніколи від них завойований і їм рабоплінний, але, яко союзний і єдиноплемінний, од єдиного кореня слов'янського, альбо Сарматського, виниклий по добрій волі з'єднався на однакових і рівних з ними правах та привілеях, договорами й пактами урочисто затверджених, а протекція і зберігання тих договорів і пактів і самий стан народу доручені сим помазаникам Божим, Найяснішим Королям Польським, яко же і Вашій Королівській Величності, що поклялися в тому в час коронації перед самим Богом, який тримає в десниці своїй всесвіт і його царів та царства" [110, с. 74-75].
Перші десятиріччя існування трьох народів описуються в майже ідилічних фарбах - королі підтверджують стародавні права козаків, а ті їм вірно служать у справі захисту спільної батьківщини від зовнішніх зазіхань. Ситуація змінюється корінним чином коли "На місце Скалозуба року 1592-го обрано Гетьманом із Осавулів Генеральних заслуженого у війську Малоросійському природного шляхтича Польського Федора Косинського, і в його пору почалася та знана епоха жаху і вигублення для обох народів, Польського і Руського, епоха, замовчана по історіях або ледве в них описана, але яка, струсивши Польщу аж до основ і розхитуючи її упродовж понад століття, скинула, нарешті, в безодню нікчемства, а народу Руському давши випити найгіркотніший келих, що його з днів Нерона та Калігули не всі християни скушували, перетворила його на інший вид і стан" [110, с. 70-71].
Спричинило ці трагічні події укладення православними ієрархами України і Білорусі унії з Римом. Автор "Історії Русів" приводить досить вагомі аргументи прихильників унії на виправдання їх кроку: попадання східних патріархій у залежність від влади мусульманської Туреччини, падіння авторитету священиків та зниження рівня їх освіти, відступ московського християнства від істинного православ'я, зараження його "розколом Стригольщини" та різними іншими єресями. Однак зовсім не це він вважає головним мотивом, що рухав лідерами уніатів. Вони, на його думку, прагнули перш за все забезпечити свої майнові інтереси: наданням єпископам і монастирям сіл, а священикам по п'ятнадцять дворів у кріпосну залежність з числа їх парафіян. "Духовенство Руське, спокусившись закріпаченням для себе аж такого числа своїх співотчичів та чад духовних і не турбуючись анітрохи про обов'язки сої перед Богом, перед спільною Церквою і перед народом, що їх обрав, підписали згоду на Унію і присягою те ствердили" [110, с. 71].
Унія, відзначає "Історія Русів", підтримана збройною силою польської держави, поставила українців у принижене становище: українських православних депутатів відлучено від загальнодержавного сейму, лицарство - від виборів та посад урядових та судових, позбавлено рангових маєтностей і названо "холопами", а всіх, хто не прийняв унію - схизматиками.
Проблеми православних українців зумовлювались не лише бажанням вищого православного духовенства стати в один рівень з католицьким, вони зросли також і у зв'язку зі зрадою шляхетського стану, опертою на прагненні зберегти і примножити свої привілеї: "Страждання і розпуки народу побільшались новою нагодою, яка вчинила ще прикметнішою всій землі епоху. Чиновне Шляхетство Малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не стерпівши наруг від Поляків і не змігши перенести позбавлення своїх місць, а паче втрати рангових та набутих маєтків, відкинулося від народу свого і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядників Польських і Духовних Римських, зладило і заприязнилось з ними і мало-помалу погодилось спершу на Унію, а опісля навернулося зовсім в Католицтво Римське. Згодом те шляхетство, єднаючись з Шляхетством Польським посвояченням, родичанням і іншими обов'язками, відреклось і від самої породи своєї Руської, а всіляко намагалося, спотвривши природні назви, підшукувати та вигадувати до них Польську вимову і називати себе природженими Поляками" [110, с. 80-81].
Такі дії української шляхти різко засуджуються автором "Історії Русів", тим більше, що подібні процеси для нього не були просто принизливим фактомминулого в історії власного народу - кінець XVIII-початок XIX століття був часом, коли представники нового українського дворянства, на цей раз нащадки козацької старшини, повторювали дії своїх попередників майже один до одного - змінювали мову, прізвища, а фактично - зраджували Батьківщину і свій народ.
Зрада власного народу і його інтересів, задля збереження майна та станових привілеїв, зробили з перекинчиків ревних захисників інтересів загарбників. Відзначивши, що за зраду народу українській шляхті було повернено маєтки, посади та зрівняно у правах з польською, автор "Історії Русів" зазначає: "У подяку за те прийняли й вони стосовно народу Руського всю систему політики Польської і, наслідуючи їх, гнали преізлиха сей нещасний народ. Головний
Loading...

 
 

Цікаве