WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (науковий реферат) - Реферат

Політичні ідеї українського руху в Галичині в другій половині ХІХст. (науковий реферат) - Реферат

робітники, а й як українці.
І. Франко з М. Павликом вже не були молодими радикалами. Навпаки, молодь що йшла за ними вимагала більш рішучих дій. І все ж авторитет їх був настільки високим серед української галицької прогресивно налаштованої молоді, що їм певний час вдавалося стримувати радикалізм молодших. Це яскраво відбилося в результатах першого установчого з'їзду партії. М. Павлик писав 12 листопада до М. Драгоманова, що їм вдалося добитися, щоб молоді "трохи попустили з глупого марксизму". Радикалізм молодих і їх промарксистські симпатії врешті-решт привели до кризи, а потім і розколу в партії, до виходу Франка з неї.
У цілому період 1883-1895 років був для Івана Франка часом важких і болісних пошуків на теренах політики, як практики так і теорії. Найбільшим здобутком в області теорії політики, на нашу думку, в цей період для нього була розробка концепції походження держави, підстав та джерел політичної влади.
1895 рік був переломним у розвитку політичного світогляду І. Франка, його політичних орієнтацій, поглядів на місце і роль держави в житті суспільства, завдання провідників народу. Цього року помирає вчитель і незаперечний довгий час для нього авторитет, видатний український політичний мислитель, що уособлював собою цілу епоху в українській політичній думці - М. Драгоманов. Вплив його на формування політичних поглядів І. Франка був настільки великий, що серед багатьох вчених період до 1895 року отримав назву "драгоманівського".
Вплив цей дослідниками оцінюється по різному - від беззаперечного схвалення і до такого ж осудження. Визнаючи велику силу впливу ідей драгоманівського "громадівського соціалізму" на І. Франка, все ж не слід його перебільшувати. І. Франко був самостійним, оригінальним мислителем, і не можна однозначно пов'язувати його остаточний розрив із соціалістичною ідеєю зі смертю М. Драгоманова. Цей процес був досить тривалим, із зупинками і поверненням до попередніх позицій, говорити ж варто лише про загальну тенденцію.
Цього ж року І. Франко публікує рецензію на книжку Ю. Бачинського "Ukraina irredenta". "В цій рецензії Іван Франко виступив уперше з гострою критикою "русько-українських соціял-демократів та "консеквентних" марксистів" і їх намагань "погодити космополітичні доктрини соціяльної демократії з українським націоналізмом, марксівський соціялістичний світогляд" з даними української історії""
Він підкреслює хибність методологічної позиції молодого галицького марксиста, який пояснення причин соціально-політичних здійснював шляхом посилання на "самоочевидні прості факти": "історик-еволюціоніст знає Добре, що ніяких простих фактів нема, що кожен простий факт - це здобуток неозначеного числа інших фактів і всякий висновок з минулих фактів на будучі факти є заключуванням з мало відомого на менше відоме". Тут І. Франко дає формулювання свого розуміння основних принципів політологічної прогностики, блискучі результати застосування якої втілені в його знаменитій роботі "Що таке поступ".
Цікавою в плані дослідження витоків та сутності марксистської політичної доктрини є також опублікована 1897 року стаття І. Франка "Соціалізм і соціал-демократія", що також не була включена в радянське п'ятдесяти томне видання творів письменника. Говорячи про основні зміни в головних пріоритетах людства, що відбулись у XIX ст., І. Франко зазначає, що головним завоюванням цього віку було усвідомлення широкими масами населення в економічно розвинених країнах ідеї прав та свобод індивіда. Саме боротьбу за емансипацію кожної конкретної особистості він вважає головним змістом цієї епохи: "Із сего новочасного змагання виплив і соціялізм, т.є. думка про таку зміну суспільних порядків, яка б зносячи всякі привілеї, всяке поневолення і всякий визиск, позволяла всяким одиницям і цілим народам якнайкраще розвиватися. Ся думка знайшла собі в початку нашого віку блискучих представників в особах Роберта Оуена, Сен-Сімона, Фур'є і багато інших діячів і писателів"
На противагу прогресистським соціалістичним рухам в Англії та Франції, підкреслює І. Франко, у Німеччині отримали розвиток не стільки ідеї емансипації особистості скільки класового визволення в процесі безкомпромісної класової боротьби, що, на його думку, не вписується в рамки класичної соціалістичної концепції. Найвиднішими речниками цієї течії він вважає К. Маркса, Ф. Енгельса, Ф. Лассаля та В. Лібкнехта. "Правда рух сей соціялістичний і в останніх часах навіть присвоює собі характер одинокого par excellnce соціялістичного руху; та в теоретичних основах і в самій тактиці сего руху є дещо таке, що з різних боків викликає поважну критику і то не тільки з боку людей із ворожих експлуататорських таборів, але також з боку щирих соціалістів"
Цим "дещо таким" для І. Франка є претензії прихильників марксистської концепції соціалізму на виключне право на істину в останній інстанції, нетерпимість до думок інших, віра в непогрішимість своїх вождів, а, отже, й агресивність до своїх ідейних супротивників. "Соціал-демократи дуже багато говорять про свій "науковий соціалізм", немов би був надто ще якийсь соціялізм неуків як Сен-Сімон, Оуен, Прудон, Чернишевський ... серед соціялдемократів почала творитись легенда про якусь науку для них, і оперта на соціяльних відкриттях, зроблених основниками соціал-демократії"
Це некритичне ставлення до власних теоретичних здобутків приводять лідерів марксистської течії до висновків, що повністю перекреслюють їх загальнодемократичні та емансипаційні, гуманістичні декларації. Більше того, виникає нетерпимість до інших не лише за ідейними, а й за класово-соціальними ознаками. Ідея про всесвітньо-історичну місію пролетаріату виявилась претензією на всесвітньо-історичну місію німецького пролетаріату та його ідейних вождів. Саме на таких ідейних підвалинах, вважає І. Франко, "... основували Маркс і Енгельс свою претензію до всесвітньої диктатури: Німеччина - то голова всієї людскості, обидва вони світила свого краю, значить, найвищі світила над усю нетямущу людськість"
Противагою німецькому соціал-демократизму за І. Франком є рух, який він називає соціалістично-федералістичним. "Рух соціалістично-федералістичний не віднині бореться з соціал-демократичним; противно він давніший від соціял-демократичного і становить продовження старого французького соціалізму Сен-Сімона і Фур'є з додатком ідей Прудона і Чернишевського". Сам І. Франко в суперечці цих двох різновидів соціалістичної доктрини явно симпатизує соціалістично-федералістичному, який на відміну від марксизму стоїть на позиції емансипації кожної людської одиниці, незалежно від її соціального походження, реалізації ідей дійсного гуманізму, лібералізму і демократії.
1897 році, у передмові до збірки поезій "Мій Ізмарагд", поет різко задекларував своє несприйняття соціал-демократичної політичної доктрини, визначивши її як "релігію, основану на догмах ненависти і клясової боротьби", як ідеологію, що розпалює ворожнечу між людьми. "... я ніколи не належав до вірних тої релігії, і мав відвагу серед насміхів і наруги її адептів нести сміло свій стяг старого щиролюдського соціалізму, опертого на етичнім, широко
Loading...

 
 

Цікаве