WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників (науковий реферат) - Реферат

Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників (науковий реферат) - Реферат

двері скарбниці народного життя, отут вони німі і глухі; і закинуті давно в море ключі від цих заповітних дверей". А саме вивчення "народного життя" на його думку є ключем до розуміння, є ключем до вивчення історичної долі тієї чи іншої нації, особливостей її існування, розвитку та побудови майбутнього.
На самому початку роботи М. Костомаров заявляє про те, що журнал "Основа" піднімає прапор захисту "руської народності", але зовсім іншої ніж офіційна. "Про її існування не може бути сумнівів, оскільки вона сама про себе заявляє". Ця народність, відзначає він, не має на цей час єдиної чіткої самоназви. Давня - Русь, Русини - практично втрачена в силу історичних обставин та тривалого бездержавного існування і збереглась лише на західних землях, а з нових жодна ще не стала загальновживаною. Сам М. Костомаров вживає назвуПівденноруси, хоча вона, на його думку, не приживеться внаслідок свого кабінетного походження та складності конструкції, яка є нетиповою для цього народу.
Відмінність Південнорусів від "офіційної руської народності" видно будь-якому неупередженому спостерігачеві. Вони проявляються у особливостях фізіології, одягу, побуту, звичаїв, мови. Та все ж ці зовнішні ознаки є вторинними, вони лише виражають того, що приховано в глибині народної душі.
"В цій статті, переходячи по черзі головні моменти історичного минулого, Костомаров вказує, що вже в давні часи позначилася ріжниця між обома народами в сфері політичного і громадського життя, в сфері релігії, культурного побуту, в поняттях і віруваннях, нарешті - в поезії. Початок цієїріжниці помічається з найдавніших часів"
Значний вплив на формування "духу народу", спільних для його представників способів думання, оцінки тих чи інших явищ суспільного життя, традиції, на ранніх стадіях його існування, вважає М. Костомаров, справляє географічне середовище. Ця позиція була доволі поширеною серед європейських мислителів першої половини XIX сторіччя. Однак вчений підкреслює, що цей фактор не є абсолютним. Сформувавши основи, він поступається так званим "життєвим історичним обставинам", які здатні видозмінювати "дух народу" суттєвим чином, посилюючи чи навпаки, пригнічуючи, ті чи інші риси його характеру.
Якщо Південноруси формувались як народність у наслідок природного розвитку протягом тривалого часу на одній і тій же території, то Великоруська народність, вважає М. Костомаров, виникла внаслідок змішання слов'ян-колоністів - місцевим угро-фінським населенням та домішками багатьох інших народностей. При цьому жодна з них не могла принести власні громадські та політичні традиції як домінуючі у новому етносі. Визначальними ставали риси колоністів - посилене відчуття спільності в інорідному оточенні, бажання самозберегтися і визначення основним засобом досягнення цієї мети формування сильної державно-політичної організації з чітко означеним центром:
"Що відрізняє народ великоруський в його дитинстві від народу Південної Русі та інших земель руських - це прагнення дати міцність і формальність єдності своєї землі". Формальність виступає домінуючим чинником там, де послабленим є реальне відчуття єдності, етнічної спільності.
На Півдні Русі, де народність формувалась протягом тривалого часу, де звичаї корінились у ранніх епохах формування людського суспільства, додержавного існування, на думку М. Костомарова, уявлення про організацію суспільного життя, про форми здійснення політичної влади та її джерела, були принципово відмінними від тих, що домінували на Північному сході.
"Старі Слов'янські уявлення про суспільний лад визнавали за джерело загальної народної правди волю народу, вирок віча, із кого б то не складався народ, як би не збиралося це віче, дивлячись на умови; ці умови то розширювали, то звужували коло учасників у справах, то надавали вічу значення всенародних зборів, то обмежували його юрбою випадкових щасливців у грі на громадському полі. При цьому давно уже виникла й вкоренилася в розумінні ідея князя-правителя, третейського судді, встановителя порядку, охоронця від зовнішніх і внутрішніх занепокоєнь; між вічовим і княжим початком саме собою повинна була виникнути суперечність, але ця суперечність уклалася і примирялася під покликанням народної волі віча під правом князя... Князь був необхідний, але князь обирався і міг бути вигнаний, якщо не задовольняв тим потребам народу, для яких був потрібний або ж зловживав своєю владою та значенням"
Таке ставлення до влади у Південнорусів формувалось як наслідок традиційного домінування індивідуалізму, поваги до особистості та самоповаги, що поєднувались із специфічними формами колективності. Українська громада відрізнялась від російської общини в першу чергу тим, що вона була добровільним об'єднанням людей і базувалась на взаємній згоді та принципах морального регулювання. Саме ця її специфіка і зумовлювала поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальністю за прийняття управлінських рішень, що втілювалось в одночасному існуванні інститутів віча та князя. При чому за вічем завжди залишалось "останнє слово" у вирішенні спірних питань, оскільки воно репрезентувало народ, як носія суверенітету. М. Костомаров приводить достатньо яскраві приклади на підтвердження цієї тези. Регулюючі функції відносин віча і князя, громади і державної влади закріплювались у звичаєвому праві, що не дозволяло формалізувати їх у достатній мірі.
"Розвиток особистої сваволі, свобода, непевність форм - були відмітними рисами південноруського суспільства в древні періоди, і так воно проявилося згодом. З цим поєднувалися мінливість, нестача ясної цілі, поривчастість руху, прагнення до створення і якесь розкладення створеного, все, що неминуче випливало з переваги особистості над общинністю. Південна Русь аж ніяк не втрачала почуття своєї народної єдності, але не думала його підтримувати: навпроти, сам народ, мабуть, йшов до розкладання і все-таки не міг розкластися. У Південній Русі не видно ні найменшого прагнення до підпорядкування чужих, до асимілювання народів, що оселилися між її корінними жителями; у ній відбувалися сварка і бійки більше за ображену честь або тимчасову здобич, а не з метою затвердити міцну вікову державу. Тільки на короткий час, коли прибульці Варяги дали поштовх Полянам, останні робляться начеб-то завойовниками народів: з'являється ідея приєднання земель, потреба центру, до якого б усі ці землі тяглись, але і тоді не видно ані найменших спроб щільно прикріпити ці землі"
На противагу тенденціям, що розвивалися у Південній Русі та у Новгороді (М. Костомаров особливо підкреслює, що новгородці більше тяжіли до Києва, ніж до Північного сходу, як за мовою, побутом, так і за політичними традиціями) в колонізованих землях так званої Залісської Русі домінуючою була князівська влада, а традиції існування вічової форми народоправства практично відсутні: "На сході, навпаки, особиста свобода звужувалась і, нарешті, знищилась"
Loading...

 
 

Цікаве