WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р. - Реферат

Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р. - Реферат

втратили право легального існування в Польщі та перевели свою діяльність у нелегальну площину.
У той же час українці ще робили на міжнародному рівні спроби врятувати ситуацію. У пошуках міжнародної підтримки в конфлікті з Польщею керівники ЗУНР звернулися до Ліги Націй, створеної, як проголошувалося, для вирішення суперечок між державами шляхом компромісу. У листопаді-грудні 1920 р. на першій Асамблеї Ліги Націй у Женеві перебувала галицька делегація, очолена головою уряду ЗУНР Є.Петрушевичем. Її члени зустрічалися з представниками великих держав, керівництвом Ліги, поширювали матеріали, що торкалися галицької проблеми. Проте, не вдалося знайти країну - члена Ліги, яка погодилася б поставити це питання на порядок денний.
18березня 1921 р. у Ризі між Радянською Росією та Польщею був укладений мирний договір, за яким до Польської держави відійшли Східна Галичина та Волинь. На той час там проживало 70-80 % українців, 10-11 % - єврейського населення, а решта - поляки [1, 262].
За договором на базі засади самовизначення народів обидва уряди визнали незалежність України та Білорусі та погодилися на визначення польсько-радянського кордону, обидві держави зобов'язувалися взаємно поважати їх суверенітет та не втручатися у внутрішні справи, забезпечувати рівноправність громадян польської, російської, білоруської та української національностей щодо національно-культурного розвитку.
Як покаже надалі історія, жодна зі сторін (ні поляки, ні більшовики) не виконала цих зобов'язань. Безсумнівно, Ризький договір він був великою поразкою української дипломатії. Деякі автори називають Ризький договір також Ризьким Андрусовом, бо Польща і Москва поділились українськими землями, як в Андрусові 1667 р.
Друга Річ Посполита трактувала ці території як невід'ємну частину власної держави, як своєрідну компенсацію за кількасотлітню неволю, і вважала, що мала на них історичні права. В свідомості українців справа виглядала інакше. Тут варто відзначити кілька моментів, що бралися до уваги українцями. По-перше, Східна Галичина, Волинь Полісся та Холмщина відійшли до Польщі в результаті мирного договору, укладеного в Ризі, що відзначив закінчення польсько-радянської війни і став доказом тогочасної військової переваги Польщі над радянською Росією. По-друге, "Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини" 1919 р. надавав Польщі можливість втручання у її внутрішні справи цієї території. Врешті, по-третє, на Західній Україні вважали, значною мірою слушно, що Польська держава провадить тут політику полонізації та викорінення українців, відбираючи у них можливість вільного розвитку.
Крім того, Річ Посполита відродилась як багатонаціональна держава (відсоток непольської національності досягав 30 %), а українці становили найчисельнішу етнічну меншину (майже 5 млн., тобто 16 % населення країни). На її основі складалися дві розрізнені з багатьох точок зору громади: з одного боку близько 3 млн. мешканців колишньої австрійської окупації (в основному Східна Галичина) - греко-католиків із сильним почуттям національної самобутності, добре організованих політично і економічно, з іншого - неповних 2 млн. колишніх громадян Російської імперії (в основному Волинь і Полісся) - православних, з непробудженою національною свідомістю і відсталих від своїх південних сусідів в економічному і культурному розвитку. Польська влада старалася за будь-яку ціну підтримати таку різницю [9, 79-80].
Правовий статус українців, як і інших національних меншин, у Польській державі визначали як міжнародні угоди, так і внутрішнє законодавство. Внаслідок положень Версальського трактату, підписаного в червні 1919 р., та конституції, прийнятої в березні 1921 р., Польща гарантувала всім громадянам, не зважаючи на національність, расу чи віросповідання, рівність перед правом, свободу відправляння релігійних обрядів, доступ до публічних органів, можливість використання власної мови та утворення власного шкільництва. Разом з тим поступово державно-правовими актами Польщі скріплювалась і тимчасова окупація Галичини. Зокрема, 30 січня 1920 р. було скасовано Галицький крайовий сейм - створений австрійським урядом 1861 р. як орган крайового самоврядування, він обирався на шість років за куріальною системою, в національному відношенні був польським - і запроваджено тимчасове самоврядування. У березні 1920 р. Східній Галичині надано офіційну назву Східна Малопольща. Законом від 5 грудня 1920 р. здійснено новий адміністративний поділ Галичини на Львівське, Станіславське, Тернопільське і Краківське воєводства. Під час встановлення території воєводств, зокрема Львівського, його кордони були зміщені на захід так, щоб у його межах опинилася польська більшість. Заборонено вживати назви "Україна", "українець", а замість них використовувались анахронізми "руські", "русін", "русінські". На Волині й Поліссі в 1920 р. припинило діяльність Цивільне Управління Східних Земель. Черговим законом від 4 лютого 1921 р. створено три східні воєводства - Волинське, Поліське та Новгородське.
При цьому польський уряд не переставав вести активну політичну боротьбу за офіційне визнання західними державами анексії Польщею значної частини українських земель. 10 серпня 1922 р. на засіданні спеціальної урядової комісії обговорювалася можливість прийняття статуту для Галичини, запропонованого Антантою ще у 1919 р. Одночасно було розроблено новий проект, який значно відрізнявся від вищезгаданого. У ньому Галичина трактувалася не як окрема провінція, а визнавався існуючий поділ на Станіславське, Тернопільське та Львівське воєводства з автономією для кожного та воєводських сеймиків. Замість Галицького сейму повинен був уводитися поділ сеймиків на українську та польську палати, які обирались окремо й кожна приймала свій бюджет. Це означало, що обидві національності незалежно від кількості населення у воєводстві мали однакові права та можливості. Сеймики могли також приймати самостійні рішення стосовно економіки, віросповідання, освіти, місцевого самоврядування. Міністр закордонних справ Г. Нарутович вручив цей проект представникам Англії, Франції та Італії разом з меморіалом про становище в регіоні та проханням про дозвіл на проведення виборів під контролем західних держав, які мали б вирішити долю краю [7, 197-198].
11 вересня проект статуту схвалено Радою Міністрів і через два дні відправлено на сеймове обговорення. 26 вересня 1922 р. більшістю голосів він був ухвалений під назвою "Закон про принципи загального воєводського самоврядування, зокрема, Львівського, Тернопільського і Станіславського воєводств" [10, 89-94]. Закон мав три розділи: "Загальні
Loading...

 
 

Цікаве