WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р. - Реферат

Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р. - Реферат


Польський закон про воєводське самоврядування 1922 р.:
історичні передумови та правова характеристика
Політична ситуація в Європі після Першої світової війни виявилась вкрай несприятливою для українського народу. Втрата українцями національної державності, поразка визвольних змагань, дали змогу сусіднім державам анексувати значну частину українських земель. Українська нація, що так і не встигла сформуватися, опинилася під загрозою насильницької асиміляції, українські етнічні території потрапили під владу іноземних держав. Внутрішня роз'єднаність українського народу, відсутність самостійної цілісної держави стали причиною того, що долю українців вирішували чужоземні країни, часто необізнані з політичним та економічним становищем України.
Особлива увага державами-переможницями приділялась етнічним українським землям, які в історичній літературі отримали назву Західної України, що включили Східну Галичину, Західну Волинь, Полісся і Холмщину. Ці території попередньо належали Російській та Австро-Угорській імперіям. Належність Полісся і Волині до Польщі не викликали правових заперечень ні з боку країн Антанти, ні з боку Радянської Росії. Інакше виглядав статус Східної Галичини: з українського пункту бачення вона перебувала під польською окупацією, а в еміграції у Відні існував уряд Західноукраїнської Народної Республіки.
Створюючи ілюзію зацікавленості, країни Антанти тривалий час обговорювали питання про статус Східної Галичини в різноманітних комісіях, місіях і радах Паризької мирної конференції. Проблемою номер один було припинення польсько-української війни, що розпочалася збройною інтервенцією польських військ проти українського народу. За підходами до проблеми незалежної України Антанта поділилася на дві групи країн: Англія, Італія, Японія, істотні інтереси яких не вимагали відбудови Росії, і Франція та США, метою яких було відновлення федеративної Росії [2, 26]. Саме представники другої групи наполягали на передачі українських земель під владу Польщі. При цьому вони ігнорували виступи українських представників у західних країнах про природне право українського народу на самовизначення.
За рішенням Паризької мирної конференції від 25 червня 1919 р. Польща вважалася формально лише військовим окупантом Західної України. Для заспокоєння світової громадськості й, передусім, українського народу у постанові було відзначено, що у Східній Галичині встановлюється цивільне управління під мандатом Антанти, яка і має забезпечити - "наскільки це можливо" - автономію цієї території, політичні, релігійні й особисті свободи громадян. Передбачалося, що цей мандат буде діяти аж до моменту самовизначення населення Східної Галичини щодо її політичної незалежності" [5, 80]. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та уведення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.
Це рішення Найвища Рада опісля доповнила ще постановою від 11-го липня 1919 р. такого змісту: "Польське державне правління буде уповноважене ввести в Східній Галичині цивільну управу після того, як заключить із союзними і заприязненими державами договір, якого постанови мають по змозі забезпечити автономію території і також політичні, релігійні та особисті свободи її населення. Цей договір спиратиметься на праві самовизначення, що його виконають остаточно жителі Східної Галичини щодо своєї політичної приналежності; час, коли це право буде виконане, визначений союзними та заприязненими державами, або органом, якому вони передадуть свої повновласті" [3, 108]. Проти двох постанов українська делегація висловила обґрунтований протест.
Отже, без відома і згоди українського народу відвічна українська земля віддавалася під окупацію поляків з туманними обіцянками про автономію. Доля інших західноукраїнських земель теж була свавільно вирішена на користь загарбників. Польща одержала повноваження на окупацію всієї Галичини та введення цивільної адміністрації на цій території з умовою забезпечення автономії Галичини, політичної, релігійної та особистої свободи населення.
10 вересня 1919 р. був підписаний Сен-Жерменський мирний договір з Австрією, який зафіксував визнання нових державних кордонів, що утворилися після ліквідації Австро-Угорської імперії. Юридичною основою галицької проблеми була стаття 91 Сен-Жерменського договору, де було сказано, що Австрія зрікається на користь союзних держав, тобто Антанти, всіх прав до територій, які перед тим належали до австро-угорської монархії і які залишилися поза границями самої Австрії.
20 листопада 1919 р. Найвища Рада на засіданні прийняла опрацьований комісією для польських справ проект статуту під назвою "Договір між Союзними державами і Польщею щодо Східної Галичини". Згідно з цим проектом, Галичина мала стати окремою автономною країною, якою впродовж 25 років мала адмініструвати Польща на основі окремого мандату і під контролем Союзу Народів [3, 108]. Між польською республікою і Галичиною повинен бути встановлений кордон, який не зовсім співпадав з етнографічним. Законодавчою установою мав стати крайовий сейм, а до його компетенції повинні належати релігійні, освітні, фінансові й земельні справи, всі інші справи - до компетенції Польського сейму. Шефом адміністрації мав бути губернатор, призначений головою польської держави. Польща отримала право представляти Галичину у міжнародних відносинах. У Львові мав існувати Найвищий Судовий Трибунал Галичини. Істотною умовою проекту була заборона проводити в Галичині систематичну колонізацію. Через 25 років Рада Союзу Народів мала право продовжити цей статут або його змінити.
Щойно був затверджений Статут, а вже польський уряд, за підтримкою Франції, виступив проти 25 річного строку мандату, і 25 грудня Рада голів делегацій пішла назустріч польським вимогам, знявши зі Статуту строк мандату [5, 82].
Поведінка поляків після підписання Договору практично не змінилася: польські війська на українських землях поводилися не як союзники, а, скоріше, як окупанти (насильно запроваджували ділову польську мову, обшукували та арештовували кур'єрів, глумилися над вільним населенням, конфісковували державне майно). Всюди ліквідовувалися українські місцеві адміністративні органи, а на їх місце були призначені польські урядові комісари.
Під знаком нагальної потреби на початку березня 1920 р., в умовах, коли український уряд не мав під своїм урядуванням території, й частково на чолі з головою Директорії, перебував на польській території, переговори між Місією УНР та делегацією польського уряду відновилися. На першій
Loading...

 
 

Цікаве