WWW.REFERATCENTRAL.ORG.UA - Я ТУТ НАВЧАЮСЬ

... відкритий, безкоштовний архів рефератів, курсових, дипломних робіт

ГоловнаІсторія України → Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.) - Курсова робота

Установлення Директорії. Відродження УНР (кінець 1918 – початок 1919р.р.) - Курсова робота

цілковиту відповідальність за анархію і хаос, що панувала в Україні. Насправді ж партизанщина була притаманною й радянським військам. Довготривала війна призвела до збільшення прошарку людей, які дуже легко вдавалися до зброї, щоб задовольнити свої потреби. Не гребуючи нічим, Троцький утверджував дисципліну у військах за допомогою ВЧК й трибуналів. В українській армії таких сильнодіючих засобів не вживали, і вона розпадалася на окремі, не пов'язані між собою одиниці - майже не пере-формовані партизанські загони. Вони добре воювали тільки поблизу від своїх осель, а коли складалася несприятлива обстановка - розпорошувалися без бою, прихоплюючи з собою зброю. На час падіння гетьманського режиму Директорія мала 100-тисячну армію, а наприкінці січня 1919 р., перед здачею Києва, чисельність її військ скоротилася до 21 тис. чоловік. Директорія урядувала на більшій частині України майже півтора місяці. Чому ж вона так швидко втратила свій вплив? Голова її Винниченко так відповідав на це запитання: "...річ у тому, що отамани не тільки військові справи вирішували, а й усі політичні, соціальні й національні... Вони вводили стан облоги, вони ставили цензуру, вони забороняли збори".
Так, Балбачан на Полтавщині поров різками членів селянського губернського з'їзду за "більшовизм", тобто за намагання якнайшвидше поділити землю. На найвищому, тобто "директоріальному" рівні, за який відповідав і Винниченко, влада декларувала відданість інтересам трудящих селян, але здійснювала надто помірковану політику. Поміщицькі маєтки підлягали експропріації, але терміни й порядок поділу землі не визначалися. На малоземельному Правобережжі Польща добилася визнання за поміщиками польського походження статусу іноземних, у зв'язку з чим їхня власність оголошувалася недоторканною.
Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу і говорила про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж вона або її отамани - часто без узгодження з вищою владою, але завжди без будь-яких дисциплінарних наслідків - придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. Страхітливих масштабів у цій атмосфері анархії й сваволі, яку назвали отаманщиною, набули єврейські погроми. Десятки тисяч людей у маленьких єврейських містечках Правобережжя й Чернігівщини залишалися внаслідок погромів без засобів до існування або гинули. Особливо знущався з євреїв у містечках Волині отаман Козир-Зірка. Міністр у єврейських справах в уряді Директорії А. Ревуцький був безсилий припинити погроми. Майже завжди винуватці залишалися безкарними. Люди, які оточували Петлюру, вважали себе визволителями України від гетьманщини й не довіряли професійним політикам та політичним партіям. Відзначаючи сектантський характер такої позиції, Винниченко водночас віддавав належне цій "групі молодих, енергічних, до фанатизму й екстазу пройнятих національним чуттям людей". Справді, ці люди щиро прагнули утвердити самостійність України в розбурханому революцією й національно несвідомому суспільстві. Вони небезпідставно вважали головним ворогом української державності не білогвардійців, а більшовиків. Адже більшовицька небезпека йшла переважно зсередини, а не ззовні. Одначе помилкою петлюрівців, що зумовила їхню швидку поразку, було те, що вони розглядали більшовизм як суто російське явище. Носіями більшовизму в Україні, з їхньої точки зору, були тільки російськомовні елементи суспільства - росіяни та євреї. Вони не розуміли, що жалюгідне матеріальне становище основної частини українського селянства постійно підживлювало більшовицькі гасла про негайне захоплення й поділ чужої власності. Відраза до гасла "Грабуй награбоване!" перероджувалася в них у ненависть до всього російського.
Взявши за взірець шовіністичну політику царських властей, які заборонили користуватися українською мовою, петлюрівці заборонили російську мову. Наприклад, російські вивіски на київських крамницях було наказано негайно замінити на українські. Високопрофесійні урядовці у міністерствах звільнялися тільки через те, що не володіли українською мовою. Було заарештовано кілька високопоставлених священиків російської православної церкви. Гарячі голови вимагали навіть ліквідувати Українську Академію наук як "витвір гетьманату".
Позиція українських партій. Трудовий конгрес. Тим часом майже усунуті від влади політичні партії дискутували про те, який лад треба встановлювати в Україні. На початку січня 1919 р. відбувся черговий з'їзд партії, яку формально можна було б назвати урядовою - українських соціал-демократів. На ньому розгорілися гарячі суперечки між прихильниками радянської форми влади і захисниками загального виборчого права. Голова Директорії В. К. Винниченко, хоча й з певними застереженнями, виступив проти організації політичної влади у формі Рад. Він вважав, що Ради захищають інтереси міського пролетаріату, а тому проголошення України республікою Рад викличе конфронтацію з переважною частиною населення - селянством. До всього, на його думку, однаковий з Росією суспільно-політичний лад загрожував Україні втратою суверенітету.
Голова уряду УНР В. М. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму політичної влади і стверджував, що слабість Центральної Ради була зумовлена відсутністю територіальних баз на місцях у формі Рад. Він відстоював Ради в "чистому, неопоганеному вигляді", тобто багатопартійні, а не спотворені диктатурою однієї партії. Дивним чином він робив протилежний Винниченковому прогноз у разі встановлення однакового з Росією політичного ладу: вважав, що це збереже за Україною її незалежність.
З'їзд, одначе, залишився на традиційно демократичних позиціях партії. Більшість делегатів висловилася проти встановлення робітничої диктатури у формі Рад, за скликання парламенту і органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права. Прибічники Рад заявили, що утворять фракцію незалежників. Петлюра був на фронті й не взяв участі в роботі з'їзду, але заявив, що підтримує його рішення. У січні 1919 р. відбулася також конференція українських есерів, яка утворила самостійну партію. М. Грушевський брав активну участь в її підготовці, але не побажав увійти до керівництва. Конференція відзначила, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада повинна перейти до класових органів - Рад селянських і робітничих депутатів. На відміну од соціал-демократів, які вважали Ради органами диктатури робітничого класу, українські есери наполягали на тому, щоб селянство мало в нихпредставництво, яке відповідало б його соціально-економічному значенню в житті суспільства. Тут їхня позиція різко розходилася з позицією більшовиків. УПСР відмовлялася од відповідальності за урядову політику, оскільки не могла вплинути на неї, але дозволила своїм членам увіходити в урядові органи.
Ліві українські есери разом із незалежницькою фракцією соціал-демократів зайшли у відкриту конфронтацію з Директорією. Ще під час гетьманщини ліві есери утворили Головний революційний комітет у складі М. Шинкаря, Г. Михайличенка, О. Шумського та ін. Організовуючи селян на повстання проти
Loading...

 
 

Цікаве